Для кожного з нас слово «природа» пов’язане насамперед з пейзажами рідного краю, того куточка землі, де минули дитячі роки, де мамина колискова пісня зливалася з шумом дерев за вікном. На все життя ті краєвиди закарбовуються в пам’яті, серці, душі незабутніми спогадами. Для когось це білокорі стрункі берізки чи трепетні тополі, для інших – барвисто уквітчана килимами трава чи смарагдове руно гірської полонини.
У всі часи митці присвячують свої найкращі твори оспівуванню природи. Композитори передають її картини за допомогою звуків, художники – фарбами, а письменники – образними словами.
Яскраво зображені у світовій літературі всі пори року, бо в кожну з них природа дивна та прекрасна по-своєму. Сидячи у весняному лісі, можна відчути мелодійну пісню: дзюрчання кришталево-чистого струмка, щебетання пташок. Літо – час найяскравішого сонця, найсоковитішої трави, найзапашніших квітів. Красива та трохи сумна жовтогаряча осінь дарує душі особливий спокій.
І навіть зима з її щедрими снігопадами та тріскучими морозами має свої неповторні особливості. Ця пора року символізує духовне очищення, вважається періодом для спостереження та переосмислення цінностей. Зима традиційно асоціюється з відпочинком і святами. Адже всі важливі справи по господарству завершені, тому є час на розваги: ігри в сніжки, катання на санях і прогулянки засніженим лісом, де мирно сплять дерева, укриті білосніжним покривалом.
Зима оспівана у багатьох творах. Її образ у російській літературі багатогранний. Петро Вяземський у вірші «Перший сніг» описує зиму такими осяяними яскравими фарбами, що будь-яка інша пора року перед нею меркне. У Сергія Єсеніна вона асоціюється з самотою та прагненням знайти спокій. Олександр Пушкін до зими ставиться як до живої істоти, що має крутий і непередбачуваний характер.
Багато говоримо про чарівну білосніжну пору року і на уроках української мови та літератури. Ми знайомимо учнів із прекрасними творами Лесі Українки, Олени Пчілки, Миколи Сингаївського, Тараса Шевченка, Панаса Мирного, Тамари Коломієць, Олександра Олеся, Василя Сухомлинського та багатьох інших поетів і письменників. Є серед тих митців, які талановито зображують ніжну зимову красу, і наші земляки – придністровці.
Микола Коритник (1927 – 2007)
Понад півстоліття присвятив він журналістській роботі. У Бендерах, де минула значна частина його життя, керував редакцією міської газети. Коли в Придністров’ї було засновано республіканське видання українською мовою «Гомін», почав співпрацювати з новим тижневиком. Розповідав широкій читацькій аудиторії про всі аспекти життя одного з найбільших міст ПМР, про його історію, пам’ятні місця, знаменитих земляків…
З-під пера Миколи Федоровича виходили не лише цікаві та злободенні статті, а і розповіді, нариси, есе, мініатюри. До того, як у 2001 році автор зібрав їх у книгу «Яблука любові», чимало літературних творів публікувалося в періодиці. На сторінках «Гомону» він, уродженець Сумщини, мовою свого дитинства говорив про красу Придністров’я, що стало для нього справжньою Батьківщиною, про мужній багатонаціональний народ краю, який у суворій боротьбі відстоював право на незалежність.
Багато років М. Коритник очолював бендерську письменницьку організацію «Горизонт» – одну з найстаріших у Молдавії. Був членом Спілки письменників Придністров’я, Міжнародного співтовариства письменницьких спілок.
«Зимонька-зима»
У рамках курсу «Література рідного краю» школярі знайомляться з багатьма творами Миколи Коритника. Сьогодні ж ми поговоримо про нарис, присвячений зимі.
* Нарис – невеликий твір художньо-публіцистичного жанру, у якому зображено дійсні факти, події в житті конкретних людей. Предметом нарису може бути будь-який факт чи явище реальної дійсності. У нашому випадку – це краса та неповторність придністровської природи.
Автор «виводить» нас на берег Дністра. На перший погляд – все довкола міцно спить, укрившись білою ковдрою. Але це лише здається. Пригледівшись, автор бачить на снігу «дивовижні візерунки». Як досвідчений слідопит, він розповідає читачам, хто проклав доріжки на «білій скатертині». «Ось відбитки лапок мишей. Далеко тягнеться легка борозенка. В іншому місці, схоже, зграйкою пройшли всюдисущі горобці. А тут чітко видно сліди двох пар лапок, попереду – дві більші, а позаду – менші. Це сліди білки… На порожевілому снігу видно синюваті ямки. Досвідчений мисливець завжди скаже: це почерк зайця».
Не спить у цей ранній час не тільки тваринний світ. Бадьорі й люди, що живуть у ладу з природою: «Спокій студеної ріки порушують «моржі». Один за одним плюхаються вони у крижану купіль».
Коритник уважний до кожної деталі. Він не лише розгадує сліди, а й одним влучним визначенням дає ємку характеристику кожній тварині (білка – «пухнаста красуня») та всьому, що відбувається навкруги: «блакитна імла розтанула, все заіскрилося, засяяло. Із-за горизонту встає, наче колесо, червоне сонце».
Ще один важливий «персонаж» нарису – Дністер. Якщо на початку оповідання він з’являється перед нами закутим у крижаний панцир, то у фіналі автор передрікає швидке звільнення річки від зимових оков. «Ближче до весни, коли танули, міздрилися сніги, ріка набухала і, побоюючись, що несподіваний потік прорветься і, неначе норовистий кінь, закусивши вудила, понесеться вниз до Чорного моря, по Дністру пішли криголами. Під їх натиском блакитна броня ламалася і з тріском рушала з місця».
Головна річка Придністров’я цікава М. Коритнику у будь-який час. Поетичний опис Дністра ми зустрічаємо в його оповіданнях «Весна-красна», «Ах, літо!» та інших творах.
Микола Шуда (1939 – 2006)
Талановита людина талановита в усьому. Цю крилату фразу підтверджує саме життя, даруючи нам зустрічі з багатогранними людьми, які щиро захоплені своєю професією, мають цікаве хобі, розвиваються фізично та духовно. Таким був і дубоссарець Микола Петрович Шуда.
Здобувши вищу освіту на факультеті фізичного виховання Кишинівського держуніверситету, він майже 40 років працював заступником директора Респуб-
ліканської школи олімпійського резерву настільного тенісу. Про успіхи юних спортсменів із задоволенням розповідав не лише на сторінках районної газети, а і в республіканській пресі. Так почалася його співпраця з «Гомоном».
Незабаром М. Шуда вже став відомим читацькій аудиторії не тільки як талановитий тренер, а і як знавець рідної природи. Він оспівував її у віршах і прозі, щедро ділився спостереженнями, зробленими під час туристичних походів, порушував гострі екологічні проблеми. Його оповідання, нариси та есе, присвячені взаємодії людини з природою, мають просвітницький характер, а тому не втрачають актуальності з часом.
«Дубоноси»
Інтрига криється вже у самій назві нарису, але автор не поспішає її розкривати. Спочатку розповідає читачам про вишню, що «захворіла» через невчасну пересадку. На дереві, що ослабло, зав’язалися такі непоказні ягідки, що господар не став їх збирати. Висушені жарким придністровським сонцем, так і залишилися вони на гілках до зими… А коли засніжило, автор помітив під деревцем половинки вишневих кісточок без ядерця.
Вирішивши, що тут харчувалися птиці, натураліст почав підсипати на годівницю кісточки з черешневого компоту, щоб «познайомитися» з ласунками. Найбільше його цікавило: «Який потрібно мати міцний дзьоб, аби, добуваючи ядерце, розділити вишневу кісточку по шву на дві половинки?»
Уважно спостерігаючи за годівницею, автор незабаром дістав відповідь на це запитання. З’ясувалося, що кісточки прийшлися до вподоби парочці дубоносів. «Рожево-рудий самчик і сіра самочка, дрібніша за шпака, але з міцною будовою тіла і дуже товстим дзьобом, сиділи нерухомо, ніби внутрішньо до себе прислухаючись. Могли тільки злегка по вертикалі або горизонталі хитнути головою. Так вони давили кісточки».
А хто з нас знав про існування дубоносів до того, як прочитав оповідання Шуди? Хто звертав увагу на пташок, які живуть поряд із нашими будинками? Чи бачимо ми їхню красу та граціозність, чуємо їх щебетання? Чи замислюємося про те, як вони зимують, що їдять у цю непривітну пору? Цим пташкам так легко допомогти. Треба просто зробити годівницю. Таку маленьку хатинку з фанери, обов’язково з дахом, щоб сніг не засипав хліб та зерно, і підвісити на дерево недалеко від свого дому. Ранком вирушаєте на роботу та до школи – насипте свіжого корму. Поклопочіться про тих, хто менший, слабкіший. Адже навіть така зима, яка видалася нині – без снігу та морозу – важкий час для пташечок.
Віталій Сайнчин (1942)
Любов до поетичного слова у хлопчика з невеличкого села на Одещині прокинулася рано. У бібліотеці, де він був завсідником, якось потрапила йому в руки книга Сергія Єсеніна. Саме ті вірші та ще творчість Тараса Шевченка, з якою Віталік познайомився раніше, ніж навчився читати (мама часто співала пісні, які в Україні вважали народними, не підозрюючи, що їх автор – Великий Кобзар), стали для Сайнчина зразком високої майстерності. Значний вплив на нього мали також лірика Володимира Сосюри та Павла Тичини, гуморески Степана Олійника.
«Віталій Сайнчин – поет, який однаково гарно пише двома мовами: російською та українською. Причому серед поетів, які пишуть українською мовою, він, поза сумнівом, входить до числа лідерів, – розповідає про товариша по перу член Союзів письменників Росії та Придністров’я Олександр Вирвич. – Віталій Дмитрович дуже артистичний, тому його твори найкраще звучать в авторському виконанні. Сайнчин успішно виступає в літературних конкурсах, він став володарем Гран-прі конкурсу «Поэт ликующего мая». Його твори посідають особливе місце у двотомнику «Антології сучасної літератури Придністров’я». Вірші рибничанина В. Сайнчина прості та глибокі одночасно, вони зрозумілі читачам і слухачам, тому поряд із творами інших корифеїв української літератури, наприклад, Галини Васютинської, рекомендовані для вивчення у школах і вищих навчальних закладах республіки».
«Подихи весни»
У творчості Сайнчина широко представлені різножанрові твори. Є в ньому місце для громадської та патріотичної лірики, для віршів-роздумів на актуальні теми та гуморесок, які виконують виховну функцію. Та головне місце посідає його пейзажна лірика, в якій оспівуються мальовничі придністровські краєвиди. У будь-яку пору вони надихають поета, який знаходить у природі співзвуччя своїм почуттям і думкам.
У вірші «Подихи весни» автор постає перед нами вдумливим спостерігачем за вічним кругообігом життя. Широкими мазками змалювавши на самому початку зимовий пейзаж, що дрімає під сніговою ковдрою, В. Сайнчин показує читачам щонайменші ознаки весни, що наближається: яскравішими стають сонячні промені та блакитнішим небо, довшими робляться дні й коротшими – ночі. У кожній душі, втомленій від зими (особливо такої, як нинішня, що досі не порадувала нас пухнастим білосніжним килимом), поселяється надія на швидке відродження природи. І ми віримо, що «від весняного неспокою раптом усе проснеться навкруги».
Тож разом чекаймо оновлення у природі: настання теплих і світлих днів, появи зелені, що несміливо виглядає з бруньок, ніжних барв і запахів першоцвітів. А доки чекаємо – разом читаймо твори наших земляків, які натхненно оспівують рідний край у всій його красі.
Лариса ПАНАЇДА, вчитель української мови та літератури
Кам’янської середньої школи № 2.