СЛОБОДЗЕЙСЬКИЙ
ГIЛЯРОВСЬКИЙ
Живе в Слободзеї невгамовна людина, творець, журналіст і письменник, Слободзейщину знає й любить, як Гіляровський свою Москву. Звуть його Олег Гаврилович Настасенко, головний редактор районної газети «Слободзейские вести», король придністровського нарису і слободзейського репортажу. Він –автор багатьох книг, нарисів і репортажів, пов’язаних з історією Придністров’я, Слободзейського району, Слободзейського козацького округу. Лауреат республіканських журналістських конкурсів професійної майстерності в номінації «нарис» (2012 рік – 2 місце, 2013 рік –1 місце). За відданість козацькому руху відзначений хрестом «За вірність Чорноморському козацтву».
Олег Гаврилович навіть зовні на «дядю Гіляя» схожий. Зовнішність його, всупереч явному впливу початку ХХІ століття, відразу видає в ньому потомственого козака-запорожця. При «осучаснених» вусах, з трохи глузливими, проникливими очима, він відразу ж покоряє співрозмовника блиском своєї розмови, жартівливістю, силою темпераменту, дотепністю і значущістю свого внутрішнього світу.
Про Гіляровського говорили: «У нього мальовничий характер». Це ж саме цілком і повністю можна сказати також і про Настасенка. Він мальовничий у всьому: в зовнішності, манері розмовляти, хлопчачій запальності, в різнобічній і бурхливій талановитості. Він – невгамовний і невтомний трудівник. У будь-яку роботу вносить слов’янську кмітливість, жвавість розуму, навіть деяку завзятість. Безоглядно втручається в життя і любить робити все своїми руками. Це властиво всім талановитим людям і життєлюбцям. Простіше кажучи, Олег Настасенко – людина нестримної енергії та нестримної доброти.
Ну, чим не слободзейський Гіляровський. Йому жити б за часів Запорізької Січі, вольниці, відчайдушно сміливих набігів і відчайдушної відваги…
З ЧОГО ПОЧИНАЛАСЯ
ОСОБИСТIСТЬ
Для цього нам потрібно перенестися в 1956 рік минулого століття в молдавське село Крокмаз, що розкинулося на правому високому березі Дністра, в сім’ю директора місцевої школи Гаврила Євстахійовича Настасенка. Річка, яка бурхливо несе свої води в Дністровський лиман, біля села Крокмаз помітно уповільнює свій біг. Саме тут любив прогулюватися Гаврило Євстафійович зі своїм трирічним сином Олегом. Їх завжди супроводжував улюбленець сім’ї Джульбарс – пойнтер, мисливський собака, який під час прогулянки то з’являвся, то знову зникав у прибережних кущах у пошуках дичини.
Одного разу вони «загулялися» – багато пройшли, зморились, і вже по дорозі додому Олежка заверещав: «Я втомився, далі йти не можу, не піду. Візьми мене на руки». «Ти вже великий, а йти треба через «не можу», – непохитно відповів тато і пішов далі. Хлопчик присів і заплакав. Батько вже зник за поворотом, коли до дитини підбіг Джульбарс і лизнув щоку. Це було все, чим собака міг допомогти. Малюк зрозумів, що дорогу йому доведеться подужати самому, і пішов далі. Пес, не відходячи, біг поруч, поки вони з Олегом не наздогнали батька. Той, щоб схитрувати, трохи уповільнив хід. Такими були перші уроки, які вчили хлопчика самостійно долати будь-які труднощі.
Сільська школа «тулилася» у старому пристосованому приміщенні. І коли районним керівництвом було прийнято рішення про будівництво нової споруди, всі, звичайно, дуже зраділи. Під час копання фундаменту була виявлена авіабомба, яка не розірвалася з часів Великої Вітчизняної війни. Гаврило Євстахійович, який бачив на війні всяке, обережно підняв її й відніс у глибокий яр. Викликав підривників. Сім’я заховалась у прибудові. Звук вибуху, деренчання скла, відчуття небезпеки збереглися в пам’яті Олега на все життя.
І ще про одне. Запам’ятався дерев’яний напівзруйнований міст через Дністер. З нього тато часто стрибав у воду, і це викликало захоплення у хлопчиська. Але бабуся Олега, Матрона Василівна, вчитель церковно-парафіяльної школи, жінка суворих правил, яка вийшла на пенсію й виховувала онука, кожен раз, коли хлопчик про це розповідав, повторювала: «Щоб ти так не ризикував, будь розумною людиною».
Сім’ю педагогів Настасенків доля «помотала» по всій Молдавії. У 1960 році Гаврила Євстахійовича обрали секретарем Теленештського райвиконкому, а його дружину, Людмилу Григорівну, призначили директором найбільшої в районі Теленештської середньої школи. Тут Олег успішно закінчив 10 класів і вступив на філологічний факультет Бєльцького педінституту. Однак вищу освіту здобув він уже в ТДПІ ім. Т. Г. Шевченка, куди перевівся у зв’язку з переїздом батьків у Слободзею. Треба зазначити, що перші, не зовсім вдалі проби пера в стінгазеті філфаку, які викликали шок у викладачів факультету, не вбили в ньому прагнення до творчості.
IСТОРIЮ
ТВОРЯТЬ НЕВГАМОВНI
Коли в активі за плечима вже було навчання в інституті, служба в армії, робота в комсомолі, коли вже надрукували його перші матеріали в районній газеті «Сельская новь», молодому комуністові Олегу Настасенку надійшла пропозиція перейти працювати у Слободзейський райком Комуністичної партії. На співбесіді перший секретар РК КПМ легендарний В’ячеслав Проценко сказав, що добре знає родину Настасенка, і висловив упевненість, що й молодший Настасенко працюватиме гідно і не осоромить своє відоме прізвище.
Олег Гаврилович згадує: «Моїм безпосереднім керівником була завідувач відділу агітації та пропаганди райкому партії Неллі Старинова. Я їй дуже вдячний за жорсткі настанови та особистий приклад у тому, як треба виконувати доручену справу. У Неллі Сергіївни, за бажання, фільтруючи те, що є в кожній людині, багато чого можна було навчитися. Її уроки не пропали даром. Моя робота над матеріалами до єдиних політднів, до виступів і доповідей відшліфувала стиль письма, стиль роботи, навіть стиль життя. А районний рівень діяльності розширював кругозір, давав розуміння життя, знання району та його людей».
Грудень 1983 року круто змінив лінію життя Олега Настасенка. 30-річного працівника відділу пропаганди та агітації Слободзейського РК КПМ призначають головним редактором районної газети «Сельская новь». Було це 37 років тому, а здається, що зовсім недавно. Свіжі ще спогади про те, як, переживаючи за кожне слово, надруковане російською та молдавською мовами (газета тоді виходила і в молдавському варіанті), вже далеко за північ він у Тираспольській друкарні «Типар» у черговий раз переглядав відбитки газетних шпальт, перш ніж підписати «У світ дозволяю».
«Відповідальність за кожне надруковане слово спонукала мене знову і знову перечитувати газетні рядки, – якось розповів він мені. – Адже колектив редакції зустрів мене, посланця райкому, далеко не з щиро розкритими обіймами. Були приховані та явні недоброзичливці, від яких можна було чекати чого завгодно. У газеті в той час працювали дуже досвідчені журналісти, кожен з яких міг керувати редакційним колективом: Фелікс Ройзман, Яків Столяр та Надія Стаценко. Я затверджувався працею, відповідальністю, бажанням зробити газету кращою. Мені, філологу, доводилося освоювати журналістське ремесло шляхом самоосвіти й накопичення практичних знань і навичок».
ТВОРЧIСТЬ
ЯК ПРИНЦИП ЖИТТЯ
«Щоб бути щасливим, зовсім не обов’язково бути багатим, – переконаний Олег Гаврилович. – Головне – реалізувати свій творчий потенціал, знайти улюблену роботу, жити в мирі з людьми». От уже понад тридцять сім років минуло відтоді, як він провів свою першу робочу нараду з журналістами «районки». Газета вже і на-
зву має іншу – не «Сельская новь», а «Слободзейские вести». І в районі вже стільки всього змінилося, причому на краще, що легше буде перерахувати те, що збереглося незмінним.
«Так, пролетіли роки, як сон, як ранковий туман, – згадує Олег Гаврилович. – Коли замислююся над тим, що зроблено за час роботи в редакції районної газети, то роблю висновок – написана і втілена в газетні сторінки історія району. І не тільки через події, що відбувалися, але (в чималому ступені) й через долі людей – ветеранів Великої Вітчизняної війни, воїнів-інтернаціоналістів, захисників Придністров’я, хліборобів, учителів, лікарів, артистів, спортсменів. Бертольд Брехт казав: «Небо з зірками тільки першої величини – НЕ небо». Загальна картина життя, як і неба, складається, в першу чергу, не з великих величин – людей типу Василя Проценка, а з тих, чий непомітний внесок у загальну справу, малий штрих надають картині завершений характер, з ким стикаєшся часто, часом щодня, на чиєму прикладі вчишся, чий досвід життя переймаєш, чиєї мудрості набираєшся, хто надихає тебе на благородні вчинки, спонукає до творчості. Ці люди поруч, і наша газета знайомить з ними, допомагає їх побачити».
Так, навчаючись в інших розуміння життя, будує свою долю Олег Настасенко. На його рахунку понад десять книг, десятки сотень нарисів, репортажів, замальовок і статей. Назвемо лише найбільш значущі: «Наш Президент. Обов’язок і честь», «Слободзейський район – візитна картка Придністров’я», «В. В. Тищенко: «Не поступатися самому собі», «АПК При-
дністров’я на шляху перетворень», «Малий край великої Вітчизни (штрихи до портрета міста Слободзея)», «По серпантину часу (окремі сторінки історії села Глине і селища Красне)», «Кіцканська рапсодія» (минуле і сьогодення).
У 2017 році до 85-річчя газети «Слободзейские вести» він написав книгу «Діалог із читачем», у якій розповів про історію «районки», її славні традиції та високопрофесійний колектив. Про його книгу «Дорогою шукань, надій і боротьби», видану у 2019 році до 70-річчя директора заводу «Електромаш», доктора економічних наук Фелікса Крейчмана, ЗМІ писали: «Книга вийшла не просто цікавою, а захопливою. Вона має найважливіше значення для утвердження придністровської державності й вірно служитиме справі морального і патріотичного виховання громадян Придністров’я».
СПРАВИ ЗЕМНI
Наприкінці того ж 2019 року побачила світ книга нарисів Олега Настасенка про аграріїв республіки «Справи земні», а вже наступного, 2020-го, читачі могли ознайомитися з її продовженням – другою книгою «Справи земні». У них зібрані нариси про 53-х придністровських аграріїв від села Незавертайлівка Слободзейского району до села Хрустова Кам’янського району. Олег Гаврилович згадує, що під час роботи над створенням республіканського журналу про сільське господарство він познайомився з багатьма місцевими сільгоспвиробниками. Багато з них так сильно вразили його, що він вирішив написати про них книгу, і навіть не одну.
«Сьогодні ми поспішаємо, життя вимагає дій за законом нарощуваних швидкостей, – каже автор. – У цьому стрімкому темпі все змінюється, витікає крізь пальці, складно що-небудь утримати й зупинити. У результаті, як це вже не раз бувало в нашій історії, багато забувається, в тому числі ті, хто був локомотивом руху в майбутнє. Друкованому слову завжди належала важлива місія – зберегти картини часу і долі людей. Обидві книги «Справи земні», що стали результатом моїх журналістських відряджень, пов’язаних з виданням журналу «АгроЭкопартнер», створені для того, щоб образи наших сучасників, які дають прискорення розвитку АПК республіки, стали немеркнучим надбанням Придністров’я. Прочитавши їх, нащадки зрозуміють, хто в нинішній складний час узяв на себе тягар відповідальності за продовольчу та економічну безпеку нашої держави.
Я багато років займаюся бджільництвом. Так от, герої матеріалів схожі не на ту бджолу, яка залишає своє життя в заподіяній рані, а на ту, що будує стільники й насичує їх медом, дбаючи не лише про себе, а й про інших. Вони різними шляхами прийшли в аграрне виробництво, але всім їм властиве творче і самовіддане ставлення до праці, якій вони присвячують душі прекрасні пориви. Кожен з цих людей викликав захват і повагу особистісними та діловими якостями, вражав глибоким розумінням своєї справи. Усі вони були моїми журналістськими відкриттями. Я відчував такі ж почуття, як і мореплавець, який відкрив острів, як астроном, який знайшов нову зірку, як геолог, що тримає в руках рідкісний мінерал. Це почуття дозволило небайдужим пером розповісти про те нове, що виникло і розвивається у складному організмі агропромислового комплексу республіки.
Мені випала унікальна можливість створити галерею людей, серця яких б’ються в унісон із серцем придністровської землі, їй присвячують вони свої справи. Аграрії, про яких йдеться в матеріалах, подібні до компаса, який дозволить їхнім послідовникам вибрати правильний курс у житті й виробництві, дасть можливість органам управління точніше розставляти пріоритети подальшого розвитку галузі. Сподіваюся, що знайомство з моїми героями надихнуло читача і вселило впевненість у можливість, всупереч усіляким перешкодам, будувати життя по-своєму. Упевнений, що книги «Справи земні» стануть серйозною, дієвою підмогою в професійній орієнтації молоді, особливо сільської».
Додамо по суті: обидві книги «Справи земні» вже стали частиною історії розвитку агропромислового комплексу Придністров’я.
ПIДIБ’ЄМО ПIДСУМКИ
Абсолютно впевнений, що головна оцінка заслуг людини, результатів її праці, її ставлення до інших людей, які живуть поруч, – не посади, звання та нагороди. Проте на сьогодні це мірило залишається головним у будь-якій характеристиці й у «скарбничку» листка з обліку кадрів потрапляє в першу чергу. То що ж на рахунку в нашого героя?
Олег Настасенко – головний редактор районної газети «Слободзейские вести» та республіканського журналу «АгроЭкопартнер», один із творців Слободзейського районного літературного об’єднання «Поклик душі», член правління і заступник голови Спілки журналістів Придністров’я, «Почесний працівник ЗМІ ПМР». «Заслужений працівник ПМР». Кавалер орденів «Трудова Слава» і «За заслуги» ІІ ступеня, володар багатьох медалей та інших державних нагород.
Однак закінчити свій нарис про слободзейського Гіляровського мені хотілося б не на такій показовій канцелярській ноті. «Мені дуже хочеться, щоб назви моїх книг відбивали їх головну думку, – сказав він якось мені. – У цьому плані назва двох книг про аграріїв – не в брову, а в самісіньке око. Справи земні – головна міра оцінки значущості людського життя. Гадаю, ця назва наштовхує на філософські міркування про сенс нашого буття. Адже якщо я горіти не буду…»
Здається, в цих нехитрих рядках мудреця Назима Хікмета занадто багато цукру – пафосу і пишномовності. По суті, життя людини – це дорога від домівки до роботи, робота і шлях додому. І так день у день, з тижня на тиждень, з року в рік. Так людям комфортно, і таких переважна більшість. Рідкісні особистості вириваються на вищі орбіти, щоб дарувати своє світло іншим, горіти яскраво і висвітлювати всім дорогу в майбутнє. Таким уявляється мені наш герой – Олег Гаврилович Настасенко, слободзейський Гіляровський.
Олександр ЮШИН.
Фото автора.