Одним із 14 тираспольчан, що не повернулися до рідного порогу з пісків далекого й чужого Афганістану, був майор Юрій Зарубін.
Молоде подружжя приїхало до Тирасполя 1975 року. Досить швидко їм дали квартиру, в якій часто бували товариші по службі, сім’ями й без. Юрій Вікторович радів спілкуванню, всім допомагав, а найбільше часу присвячував любій донечці. Аля завжди була поруч, коли він щось майстрував чи творив свої картини на металі. До речі, вони й досі прикрашають помешкання.
А ще він був ліриком, робив спроби писати: в училищі майже на всіх однокурсників склав жартівливі віршовані пародії. З Афганістану надіслав додому касету, на яку записав афганські вірші, можливо, серед них були й власного твору. За військовими мірками його службова кар’єра складалася вдало. Відразу ж після Алма-Атинського вищого загальновійськового училища був направлений в Одеський військовий округ. І десять років прослужив у Тирасполі, в 59-й дивізії. Пройшов шлях від командира взводу до командира батальйону.
Майором став уже в Афганістані, куди прибув у вересні 1985-го. Його батальйон іменувався гірським і призначався для безпосереднього ведення бойових дій, тому брав участь у всіх операціях, що проводилися на півночі та північному сході Афганістану. Як пізніше писав замполіт батальйону, «…він не пропустив жодної бойової операції. Ніколи не залишався в полку, хоча це було можливо. Він говорив: «Ми з тобою відвоюємо півтора року, а потім подумаємо про відпочинок». За час командування батальйоном Юрій Вікторович брав участь у бойових операціях у провінціях Балх, Баглан, Андараб, Кундуз. Довелося воювати у скелястих горах і в «зеленці». Взагалі, випробувати довелося абсолютно все, однак він ніколи не втрачав оптимізму і, найголовніше, – віри в людей. Завжди сам ішов на виручку, нікого не залишав у біді.
У результаті досить вдалої операції 22 червня 1986 року бійці батальйону захопили навчальний центр з підготовки бойовиків. А 24-го, прямуючи в кишлак Мула-Гулям з метою прочісування, зустріли селян, які працювали в полі. Хто міг припустити, що душмани, влаштувавши засідку, виженуть на роботу під стволами автоматів мирних жителів. Усе було розраховано точно: полями БТРи не підуть, ні артилерію, ні міномети радянські воїни по мирних людях застосовувати не будуть. Розповідають, що офіцери намагалися бути малопомітними мішенями, але… першими від душманських куль полягли лейтенант Лобачевський і майор Зарубін. Таке коротке – 33 роки! – й яскраве, як спалах, життя.
Сумна звістка приголомшила молоду жінку, що залишилася на самоті зі своїм горем і десятирічною дівчинкою. Та Аля стала її розрадою: з четвертого класу добре вчилася у школі, а потім –в університеті. Підтримкою їй, здебільшого моральною, була пенсія за батька. Згодом вона стала дружиною сина підполковника Лопатіна, що теж не повернувся з тієї чужої війни. Їхня маленька Наталка ніколи не знала своїх дідусів, двох Юріїв – Лопатіна та Зарубіна. Ни-
ні вона живе і працює в Москві: успішно закінчила Вищу школу економіки, вивчила китайську мову і навчає дітей у школі. А в сім’ї Алевтини Юріївни підростає молодша дочка Анастасія. Обидві вони люблять і детально все знають про своїх героїчних дідусів, пишаються ними.
Нинішнього року Віра Зарубіна зустрічатиме без чоловіка 35 весну. Колись вони з Юрієм навчалися в одній школі, потім одружилися й у злагоді, щасті та любові прожили 11 років. У тираспольській квартирі багато що було зроблено руками господаря – турботливого сім’янина і люблячого батька. Роки після трагічного червня 1986-го були сповнені сумом самотності, турботами й переживаннями за дочку, а потім і за онучок, поки вони росли, хворіли, ставали на ноги. Нині вони вже віддячують їй за увагу, терпіння та любов.
Віра Олексіївна працює старшою медсестрою в поліклініці № 4 м. Тирасполя, спілкується з жінками полеглих воїнів-афганців, активістами громадської організації, разом вони вшановують пам’ять своїх близьких. У червні разом із членами своєї родини вона їздить у Росію. Там, у рідному Михайлові Рязанської області, похований майор Зарубін. У місті є вулиця його імені, а в експозиції краєзнавчого музею представлені особисті речі та документи, що розповідають про його подвиг.
«Не вірте, що час лікує, – говорить Віра Олексіївна. – Минають дні і роки, а гострий біль, сердечний щем та гіркота втрати залишаються з нами завжди… Тільки в нашій пам’яті квітне весна, сяють рідні очі, лунає голос милого».
Олена СТЕФАНЮК.
Фото з вiдкритих джерел.