«Є цінності, яким нема ціни:
Дитячий аркуш з нечітким малюнком,
Шкільний портфелик з першим обладунком,
Вірші, листи солдатів із війни…»
Як стверджує одна романтична сага, у кожної людини є два береги – од якого вона одпливає і до якого повинна неодмінно причалити. На цій довгій дорозі зустрічається чимало інших берегів, не менш значущих. Серед них – берег надії, берег дитинства, берег любові… У довгій життєвій мандрівці ми зустрічаємося з масою людей, спілкуємося, навчаємося, накопичуємо досвід, уміння, духовні й матеріальні цінності. Іноді щось втрачаємо, але, зберігши в собі порядність, інтелігентність, здатність пробачати, любити, кінець кінцем пристаємо до берега Людиною.
У кожного народу є духовні надбання, які передаються з вуст в уста, від покоління до покоління. Сучасне суспільство має доступ до величезного масиву знань та досвіду попередніх поколінь, кожен може зануритися у світову скарбницю культурної спадщини. Та чи користуємося ми цією можливістю? Чи часто згадуємо про найдорожчі цінності нашої культури, духовності, історичної пам’яті народу?
На щастя, кожен куточок нашої республіки має своїх хранителів найціннішого. Своєрідною скарбницею нашого роду стали твори придністровських письменників, адже до їх створення приєдналося багато членів талановитої родини: Галина Васютинська, Віталій Сайнчин, Микола Сліпенчук, Дмитро Шупта… Сьогодні ми поговоримо про цих поетів, про їхні вірші –роздуми про найдорожчі цінності народу.
Значення матері
в житті людини
Людина не може існувати без духовних цінностей. Про матеріальні й зовсім говорити не доводиться, адже їх необхідність зрозуміла для всіх. А ось із духовними цінностями зовсім інша справа. Сучасні люди чомусь нерідко їх заперечують, ставляться до них трохи зверхньо, вважаючи, що завжди можна обійтися без духовного, якщо матеріальне в порядку.
Які ж цінності найдорожчі в нашому суспільстві? На що варто звертати увагу, щоб бути адекватним, корисним і цінним членом соціуму, а не безглуздо проживати своє життя, проводячи роки в порожній діяльності? По-перше, такою цінністю є повага до старших, особливо – до своїх рідних. Кожна людина, коли приходить у світ, не може вижити самостійно, їй необхідна турбота і повноцінний догляд. Вона дістає все це і зростає здоровою та задоволеною життям. Саме в цей період важливо не забути, хто допоміг тобі вирости, хто доглядав за тобою. Дуже важливо потім віддячити цим людям взаємністю.
З давніх-давен зверталося і звертається людство в піснях та молитвах, віршах та поемах до своєї берегині – до матері, уславлюючи її благословенне ім’я. Мати дарує людині життя, надихає на добрі справи, віддає все, що має: тепло своєї душі, своє серце й безмежну любов, а мудре слово її допомагає долати труднощі. Вона – наша порадниця й розрадниця, наша наставниця й заступниця. Перше слово, яке ми вимовляємо, звернене до неї – матері, що подарувала нам життя, навчила нас говорити, бачити сонце, слухати пісню, а головне – вчила нас доброти, любові, наполегливості, волі та інших духовних цінностей людини.
Мама… Матіночка… Матуся… Безліч дорогих серцю слів можна сказати про неї. Вона єдина, хто пробачить усе, хто пригорне до себе та захистить у будь-якій ситуації.
Саме цьому образові присвячені найкращі твори відомих світових митців. Їй, дорогій і милій, єдиній і коханій, присвячували поезії Тарас Шевченко та Леся Українка, Василь Симоненко та Андрій Малишко.
Про значення матері в житті людини нерідко розмірковує Галина Васютинська – одна з тих поетес Придністровського краю, вірші якої близькі нам своєю відкритістю, простотою, добротою та щирістю. У поезії «Охорона» Галина Миколаївна оспівує материнську любов, що супроводжує людину впродовж усього життя, стає тим оберегом, який захищає від усіляких бід:
І слово її, що від серця злетіло до Бога,
Відчулось, напевне,
у сяйві блакитних небес:
В житті мені випала рівна, цікава дорога,
І порозуміння в сім’ї,
і вдоволеність нести свій хрест…
У цьому вірші образ матері наче огорнутий серпанком найніжнішої любові та глибокої пошани.
Роздуми над сенсом життя
Здавна наші пращури склали символічну систему духовних цінностей, яка передається від покоління до покоління. З часом вона дещо змінюється, доповнюється, але головними завжди залишаються доброта, порядність, почуття гідності, працелюбність, лагідне піклування про малих та старих, протистояння злу, любов до рідної землі та її народу… Можна ще дуже довго перелічувати ті якості, які роблять людину Людиною. Втім, не варто вважати, що список цінностей обмежується чимось об’єктивним. Кожен із нас – індивідуальність, яка має свої погляди, розуміння життя тощо. Тому, якщо людина визначить для себе щось унікальне як цінність, не варто обмежувати її фантазію та бажання, адже вона має на це повне і недоторканне право.
Вічні цінності життя людини на землі, віра у безсмертя звучать у рядках вірша Миколи Сліпенчука «Світогляд»:
Всесвіт, людство і людина, як краплина,
Простір мають, мають час.
Є у них народження ясна хвилина,
Юність, зрілість, старість раз.
Поет замислюється над сенсом життя – що це взагалі таке? Це те, заради чого ми живемо, дихаємо та робимо різні вчинки, як хороші, так і не завжди позитивні. Для когось сенс життя полягає в тому, щоб ростити дітей, виховувати їх, комусь – цього мало. А хтось взагалі не бачить сенсу в тому, в чому нічого не розуміє. Сенс життя іноді полягає в самому звичайному, і разом з тим – дуже важливому: просто вижити в цьому жорстокому світі. Сенс життя – для кожного свій, і це змінити неможливо. Тому поет закликає:
Раз на раз і не приходиться, пеняти
Ні на кого. Світ – Закон.
Жити треба, вічністю займатись,
Рвати сіті перепон.
Мова – жива схованка
людського духу
Найбільша та найдорожча цінність – це мова, ота багата скарбниця, в яку кожен народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум, досвід, почуття. Адже вона не просто засіб спілкування, це спадок, дар Божий, цінність, що живе в наших серцях.
Наша мова схожа на вінок із квітів, що увібрали в себе усі кольори веселки. У ній переплелися і велична історія нації, й волелюбне прагнення до щасливого майбуття, і лірична духовність, і патріотична незламність, і біль втрат, і зоряність злетів. Життя та серце нації відбилися у нашій мові, яка за красою своєю визнана однією з найбагатших, наймилозвучніших у світі.
«Є Мова, і є Слово. Шлях до Мови лежить через Слово. Я люблю працювати зі словом. Інколи заради нього можу написати вірш» – говорив Дмитро Шупта в одному з інтерв’ю 2018 року. У його поезії «Мова предків» вкладено глибинний філософський зміст у порівняння української мови з брилою вапняковою.
Різна є вага питома слова:
То – воно важке, то – навпаки…
Слово, наче брила вапнякова,
Формувалось не одні віки.
Мова віддзеркалює душу народу, його історію. Саме тому «Жити мова починає в предках, Переживши безстатечних нас».
Тисячолітній історичний шлях навчив наш народ зброєю слова промовляти до недругів, виховав мудрість мовчання, коли слова не потрібні, бо говорить душа:
Впаду колись і вже не підіймуся,
Хоч муситиму встати, щоб іти,
Усі, хто пада, підійнятись мусять,
На рани накладаючи бинти.
Страшніш ножа бува підступна змова,
А друзів зрада – то на рану сіль,
Але найглибша рана – що від слова,
I найсильніший нам – душевний біль, –
роздумує Дмитро Романович у вірші «Колись впаду». Закінчує ж поезію з вірою в безсмертя людини:
Колись і я впаду й не підіймуся,
Хоч муситиму встати й далі йти.
Взаємозв’язок із Батьківщиною та природою
Інколи, живучи між людей, ми не знаходимо такої втіхи та відради, такої моральної насолоди, яку дає нам природа – наша колиска. Вона дарує нам можливість жити. Тому наш святий обов’язок – любити її, розуміти, вболівати за неї. Життя людини та матері-природи – вічна тема в мистецтві. Однак останнім часом все частіше й частіше порушується гармонія між людством і навколишнім світом. Ця проблема у ХХ столітті дуже гостро порушувалася багатьма письменниками. Кожен із них відтворював природу по-різному, але всі вони ставали на її захист, виступали проти її винищувачів.
Проблема гармонійної єдності людини та навколишнього середовища постає у віршах Віталія Сайнчина «Роси» та «Журавлі». Ознайомившись із ними, розуміємо: поет дуже любить природу. Вона дає сили витримати труднощі, жити, по-справжньому творити красу.
Ще тиша панує у полі,
І сни досинають тополі.
Та вже просипаються трави
Під променем сонця яскравим.
Читаючи ці рядки, ми бачимо оте пробудження природи, у наших душах спалахують найкращі, найтепліші почуття до неї.
Наповнений смутком, пронизаним любов’ю до рідного краю, вірш «Журавлі». Перед читачами немов постають оті стрункі, граціозні, світло-попелясті птахи з довгими чорними плямами, які відлітають у теплі краї. Нас нібито тягне вверх, у небо, на блакиті якого – силуети перелітних птахів. І ніби чуємо ми оте м’яке курликання. У кожній часточці нашої істоти віддається цей клич, від якого душу охоплює тривожне почуття.
Політ їх буде довгим і невпинним,
На них чекає дальня чужина,
Лише прощальним криком журавлиним
Їм відгукнеться рідна сторона.
Поет немов розправив крила, аби примкнути до журавлиної зграї. Він звертається до птахів:
«Візьміть мене у вирій журавлиний,
В далекі та незвідані краї.
Щоб разом з вами пісню лебедину
Я проспівав для рідної землі».
Оригінально та своєрідно викладено в цій поезії усвідомлення значення рідного краю у житті людини, необхідності цінувати час, проведений на Батьківщині.
Вірші – воістину неоцінимі перлини
Поезія завжди була і залишатиметься невіддільною частиною духовного життя людини. У ній знаходиш розраду, пораду, радість і втіху. Кажуть, поезія лікує людську душу, розум і тіло. Адже папір може витримати розпач, безвихідь, розлуку, муки сумління та крик душі. А як гарно лягають на папері слова щастя, радості, любові…
Вірші здатні творити чудеса. З ними можна плакати й сміятися, радіти й сумувати, засуджувати та співпереживати; можна злітати, як птах, у височінь, занурюватись, як риба, у морські глибини; можна потрапити в минуле чи побувати в майбутньому…
Тож читаймо якомога більше, щоб мати щиру й красиву душу, щоб стати вимогливим до себе і до власних вчинків, бути корисним, а не пройти по життю сірою тінню.
Лариса ПАНАЇДА,
вчитель української мови та літератури Кам’янської середньої школи № 2.