На її честь називають вулиці, театри, будинки культури, бібліотеки, університети, відкривають музеї та пам’ятники, її обличчя зустрічається на купюрах і монетах, а українці вважають цю письменницю і поетесу видатною особистістю, поряд із Тарасом Шевченком та Iваном Франком.
Автор трьох ліричних збірок, драм, прози, вона також переклала деякі твори Генріха Гейне, Гомера, Данте Аліг’єрі, Віктора Гюго, Івана Тургенєва, Миколи Гоголя та багатьох інших поетів і прозаїків. Античні й філософські мотиви, фольклор, джерело народної української спадщини – все це Леся Українка – велична постать поезії та прози, доля якої й донині розбурхує свідомість читачів.
150 років тому, 25 лютого 1871 року, в місті Новоград-Волинському у дворянській родині народилася Лариса Петрівна Косач-Квітка (справжнє ім’я Лесі Українки). Її мати, Ольга Петрівна Драгоманова-Косач – письменниця, більш відома під псевдонімом Олена Пчілка, була активною учасницею жіночого руху, видавала альманах «Перший вінок». Батько був юристом, високо-освіченою особистістю, який дуже любив літературу і живопис. Дитячі роки дівчинки пройшли на Волині: у Новограді-Волинському, в селі Колодяжне, що під Ковелем.
Дитинство і юність
У будинку Косачів постійно збиралися письменники, художники та музиканти, влаштовувалися вечори й домашні концерти. Основну роль у формуванні поглядів майбутньої письменниці відіграв дядько Лесі – Михайло Драгоманов – учений, фольклорист, громадський діяч.
Леся росла ласкавою, розумною дитиною. Вона дуже рано навчилася грамоти – так, вже в чотирирічному віці вона самостійно писала листи бабусі в Гадяч і дядькові за кордон. Любила вона і читати, особливо приваблювала її народна творчість і фольклорні пісні.
У 1882 році Косачі перебралися в село Колодяжне, що мальовничо розкинулося неподалік Ковеля. Неймовірного виду пейзажі в поєднанні з місцевою народною творчістю зробили свою справу – саме це місце дало перший поштовх до написання знаменитої «Лісової пісні».
До десяти років Леся була звичайною дитиною й розвивалася, як і всі діти – гралася, бігала по двору, іноді сідала за фортепіано, багато читала, не цуралася і домашньої роботи, із задоволенням допомагаючи матері. Однак незабаром у родині Косачів сталося страшне горе. 6 січня 1883 року дівчинка вирушила на річку подивитися, як святять воду, і відморозила собі ніжки. Онімілі кінцівки стали точкою відліку всіх тих важких захворювань, з якими зіткнулася на своєму життєвому шляху велика поетеса – аж до туберкульозу, який і стане причиною її раптової кончини.
Народжена на Волині, Леся Українка прекрасно володіла російською мовою, з дитинства знала грецьку та латину, перекладала світову класику з німецької, французької, італійської та англійської. Загалом вона добре знала одинадцять іноземних мов. Та рідною для неї завжди була і залишилась українська. Вся її діяльність і творчість, як відзначають критики, були спрямовані на те, щоб скинути з людини кайдани, що заважають її вільному розвитку. З часу навчання в Київському і Петербурзькому університетах Українка брала участь у революційному русі. Царська цензура заборонила видавати вірші Лесі Українки в Росії.
Переїзд до Києва
З кінця 80-х років Леся Українка жила в Києві. У 1892 р. у Львові було видано «Книгу пісень» Г. Гейне, де Лесі Українці належали 92 переклади. Вона перекладає також поезію в прозі І. Тургенєва «Німфи», уривок з поеми А. Міцкевича «Конрад Валленрод», поетичні твори В. Гюго «Лагідні поети, співайте» і «Сірома», уривки з «Одіссеї» Гомера, індійські обрядові гімни зі збірки «Ріг-Веди». Як перекладач Леся Українка додержує принципу змістової точності, уникає стилізації.
Початок роботи Лесі Українки над прозовими жанрами пов’язаний із діяльністю гуртка київської літературної молоді «Плеяда». Тут готували для народу видання з історії, географії, перекладали твори російських та зарубіжних письменників; гуртківці писали й власні твори, які оцінювались на конкурсах. Так були написані й деякі оповідання Лесі Українки, присвячені переважно соціально-побутовим темам. Вони друкувалися в журналах «Зоря» («Така її доля», «Святий вечір», «Весняні співи», «Жаль»), «Дзвінок» («Метелик», «Біда навчить»).
На початку 1893 року у Львові вийшла перша збірка поезій Лесі Українки – «На крилах пісень». Її відкриває цикл лірики «Сім струн», з якого постає образ «бездольної матері» України, що дістає свій розвиток у циклі «Сльози-перли». Два наступних цикли – «Подорож до моря» і «Кримські спогади» – привертають увагу не тільки любов’ю до рідної землі, красою пейзажних малюнків, а й плином рефлексій ліричного героя, думка якого раз по раз звертається до проблеми волі й неволі. Серед уміщених у збірці творів виділяється вірш «Contra spem spero», що сприймається як кредо молодої письменниці, декларація її незнищенного оптимізму. Та особливо гостро – як заклик і гасло – прозвучали у тогочасній суспільній атмосфері «Досвітні огні».
Життя в Болгарії
У 1894–1895 рр. Леся Українка перебувала в Болгарії у свого дядька Михайла Драгоманова. Там нею була написана переважна частина циклу політичної лірики «Невільничі пісні». Поетеса говорить, що прощається з рожевими мріями, зі скаргами на долю та сльозами й свідомо приймає свій терновий вінок. Вона відчуває в собі народження нової людини – як криці у вогні («Північні думи», «О, знаю я, багато ще промчить»). Письменниця підтримує галицьку радикальну пресу, публікує у львівському журналі «Народ» статтю «Безпардонний патріотизм» та вірш-памфлет «Пророчий сон патріота», що є відгуком на проватиканські статті газети «Буковина». Це було нове явище в її творчості – сатира. Твори публікувались під криптонімом «Н. С. Ж.».
Довгий час письменниця перебувала під таємним наглядом за те, що підтримувала тісні зв’язки з особами, які були на засланні, й багатьма студентами «сумнівної політичної благонадійності».
Петербург
У 1900 році в Петербурзі Леся Українка знайомиться з російськими літераторами, які групувались навколо журналу «Жизнь». Леся Українка вмістила в ньому чотири статті: «Два направления в новейшей итальянской литературе», «Малорусские писатели на Буковине», «Заметки о новейшей польской литературе», «Новые перспективы и старые тени». Підготована до друку стаття «Новейшая общественная драма» була заборонена цензурою, а дві інші – «Народничество в Германии» і «Михаэль Крамер. Последняя драма Гергарта Гауптмана» – не були опубліковані, бо 8 червня 1901 року журнал ліквідовано.
Мінський період
Більшість своїх статей для «Жизни» Леся Українка писала в Мінську біля смертельно хворого Сергія Мержинського, якого вона щиро любила. В одну з найстрашніших ночей у стані невимовної туги створила вона драматичну поему «Одержима» (1901), у якій вибух інтимного почуття, викликаний нелюдськими стражданнями вмираючого товариша, спрямовується в широке русло вибору людиною життєвого шляху й тієї ідеї, якій вона служить увесь свій вік (ці питання звучать уже у вірші «Завжди терновий вінець…», написаному за кілька місяців до «Одержимої», і широко розроблені у драмі «Адвокат Мартіан», 1913). Мержинському присвячені також «Я бачила, як ти хиливсь додолу», «Мрія далекая, мрія минулая», «Калина» та інші вірші – цілий цикл інтимної лірики. Трагічні переживання поетки відлунюються також у поемі «Віла-посестра».
Останні роки життя
Через 6 років після смерті Мержинського Леся знайомиться з Климентом Квіткою, музикознавцем і збирачем народних пісень. 7 серпня 1907 року пара узаконила свої стосунки. Мама письменниці була категорично проти їх шлюбу, проте Леся була налаштована рішуче і навіть відмовилася від батьківських грошей, щоб бути з коханим.
Через хворобу Лесі Українці доводилось багато їздити по світу. Вона лікувалася в Криму й на Кавказі, у Німеччині та Швейцарії, в Італії та Єгипті. І хоча чужина завжди викликала в неї тугу за рідним краєм, але вона і збагачувала новими враженнями, знанням життя інших народів. Так, у циклі «Весна в Єгипті» (1910) Леся Українка знайомить українського читача з цим краєм, його природою, людьми.
Останні роки життя Лесі Українки минули на курортах Єгипту і Грузії. Хвороба невблаганно прогресувала. До кісткового туберкульозу додалася невиліковна хвороба нирок. Проте, сильний фізичний біль не зміг перешкодити поетесі займатися творчістю.
Дізнавшись про важкий стан Лесі, в Грузію приїхала її мати. Їй письменниця диктувала проекти своєї останньої, так і не написаної, драми «На берегах Александрії».
Померла Леся Українка 1 серпня 1913 року в грузинському містечку Сурамі. Тіло письменниці перевезли до Києва й поховали на Байковому кладовищі. Їй було всього 42 роки.
Iрина МАСЛОВА.
Фото з доступних джерел.