Син учасника Великої Вітчизняної війни, суворовець, офіцер – захисник Вітчизни і поет, виконавець пісень громадянського звучання, лауреат конкурсу «Визнання» – полковник у відставці Валерій Глазков.
Так уже зірки зійшлися, що герой нашої розповіді народився 4 серпня 1944 року на вже звільненій від ворога землі, в місті Вольську Саратовської області, в сім’ї військовослужбовця, учасника Великої Вітчизняної війни. На берегах нашого сивого Дністра на той час гриміли гармати, закипала вода від розривів снарядів, а на Кіцканському плацдармі частини Українських армій, що від волзької твердині дійшли до західних рубежів держави, громили німецько-румунських окупантів, виганяли ненависних ворогів з радянської землі…
Одинадцяти років Валерій став курсантом Сталінградського Суворовського військового училища, в якому провчився 8 років. Серйозний і відповідальний юнак поєднав своє життя з армією: закінчив Київське військове училище імені М. В. Фрунзе, служив у різних регіонах Радянського Союзу, в Групі радянських військ у Німеччині. З 1984-го і до звільнення в запас у званні підполковника служив у Тирасполі, в частинах Одеського військового округу.
У 1986 році він закінчив історичний факультет Волгоградського державного педінституту. Через три роки у званні підполковника звільнився в запас. 19 років пропрацював у Службі безпеки на заводі «Молдавізоліт», з 2008-го по 2017 рік працював в управлінні начальника Народного ополчення ПМР. Наказом міністра оборони республіки в листопаді того ж року йому присвоєно чергове військове звання – полковник у відставці.
Нині Валерій Іванович – член Ради ветеранів війни, праці та Збройних Сил міста Тирасполя. Виступає на концертах як соліст хорових і вокальних колективів клубу, він і організатор, і безпосередній учасник культурно-виховних заходів – концертів і зустрічей з учнями столичних шкіл. Наприклад, на уроці літератури в 6 класі ТСШ № 7 Валерій Іванович дуже цікаво розповідав про свою малу Батьківщину, про те, як навчався в Суворовському училищі, став офіцером і 13 років прослужив на Далекому Сході, в суворому і прекрасному краї. Там у тайзі ростуть високі кедри, корабельні сосни та живуть тигри. Він оберігав край, де японці колись спалили захисника молодої країни Рад, героя Громадянської війни Сергія Лазо, де загубилися в сопках відомі нам з історії та пісень міста Уссурійськ, Спаськ-Дальній, Хабаровськ, Владивосток та озеро Ханка, один берег якого належить китайцям.
Спілкуючись наживо з поетом та ще й у військовій формі, учні цікавилися, чому він став суворовцем, що дає людині служба в армії, чи не обмежує вона особистість, її інтереси, чи не перетворює на «солдафона»? Романтики та любителі поезії запитували, як народжуються рими й теми поезій, що зворушує душу автора?
На запитання, чи не пошкодував він про свій вибір, Валерій Іванович розважливо сказав: «Військова справа подобалася мені з дитинства. Та й ріс я в такий час – повоєнний. Ми жили в Сталінграді, часто їздили з друзями на Мамаїв курган. Знаходили там патрони, снаряди. Я завжди пам’ятав слова батька: «Раз ти вирішив бути військовим, то йди до кінця, служи чесно». Якось у зрілому віці був момент роздумів. Справа в тому, що від природи мені дано голос. І де б я не вчився чи служив, скрізь виступав – люблю співати. У любові до музики залишався вірний собі, старався поєднувати службу із творчістю».
Валерій Іванович щиро розповідав, що його військова служба ніби продовжила справу батька, морського офіцера, який воював на фронтах Великої Вітчизняної. Жили вони поблизу легендарної волзької твердині – пам’ятники, кургани та меморіали якої назавжди закарбувалися в його пам’яті. З дитячих суворовських років він вважав себе захисником Вітчизни, її рубежів, де б не служив. Ветеран дуже пишається своєю долею захисника Вітчизни, своєю Батьківщиною та її армією. Про це він і пише у своїх творах. На уроці діти читали вірші, які їм сподобалися, а автор коментував, розповідав, про кого або про що вони, чому були написані, що змусило його звернутися до проблеми. Він і сам читав вірші-звернення до молоді, пояснював учням, як своїм онукам, що їм треба будувати своє життя, і захищати свої сім’ї, своїх дітей. Так влаштований світ.
Чи кожен може стати військовим? На думку Валерія Івановича, кадровим військовим і не повинен бути кожен. Але кожен, навіть людина творчої професії, має володіти певними навичками, які в складній ситуації йому допоможуть. «Здоровий чоловік повинен відслужити в армії, здобути мінімум військових знань і умінь. Виступаючи перед призовниками, завжди їм кажу: «В армії тата і мами немає, якщо тобі стане важко, допоможе той, хто з тобою поруч служить. Тому ти повинен поважати свого ближнього. Військова дружба, взаємодопомога – ось що важливо в армії. Вважаю так: якими б не були обставини життя, завжди потрібно залишатися людиною. Не кожен може стати генералом або президентом, але бути людиною – важливо для кожного», – впевнений офіцер.
У Раді ветеранів Валерій Іванович очолює комітет з патріотичного виховання молоді. За активність, принциповість і бажання безпосередньо працювати з підлітками, його з 2017 року неодноразово переобирали до Громадської ради столиці. Цілком природно, що в цій організації він очолює комісію з питань науки, освіти, культури, у справах молоді, спорту, туризму та патріотичного виховання.
Досить яскравим прикладом такої співдружності ветеранів і підлітків стало святкування 75-ї річниці Сталінградської битви в клубі «Ветеран» (2018). У залі зібралися ветерани, учні ТСШ № 7, курсанти Тираспольського Суворовського училища. Виступала учасниця історичної битви на Волзі Євдокія Пилипівна Данилевська, а військові пісні виконував «зведений» хор: учні, суворовці, гурт «Червона гвоздика» і соліст Валерій Глазков. Емоції переповнювали учасників, такі події запам’ятовуються надовго й об’єднують людей, роблять їх рідними.
Не дивно, що Валерій Іванович – член ГО випускників СВУ «Кадетський союз». 2019 року він відзначив ювілейну дату з дня народження – 75 років. За великий особистий внесок у становлення і розвиток Суворовського руху в ПМР і на честь ювілею він був заохочений грамотою «Кадетського союзу» і орденом «Трудова слава» – за поданням цієї громадської організації.
У 2020 році ветеран і громадський діяч переміг у конкурсі «Визнання» в номінації «Громадсько-політична діяльність». За традицією підсумки оголошують і вшановують лауреатів у рамках святкування чергової (нині 228) річниці заснування міста. Однак, через пандемію та карантинні заходи вручити нагороди переможцям вдалося тільки в січні 2021-го. Їх від імені голови міста Олега Довгопола привітала керуюча справами держадміністрації Наталія Кожухар. Вона вручила квіти та дипломи, подякувала кожному за особистий внесок у розвиток столиці Придністров’я, формування її позитивного іміджу, за високі досягнення та любов до орденоносного Тирасполя.
Пам’ятаючи головне правило полководця Суворова: поспішай робити добро, Валерій Іванович завжди бажаний гість у школах, військових підрозділах, активний учасник заходів клубу «Ветеран» і музею Бойової та трудової слави. Усі свої почуття та емоції він вкладає в рядки поезій, у виконання пісень. Могутню за своєю виразністю та патріотичною силою пісню «Поклонимся великим тем годам» разом із ним, зазвичай стоячи, виконує увесь зал.
Щиро дякуємо ветерану Збройних сил СРСР, захиснику Вітчизни, лауреатові престижного конкурсу «Визнання-2020», наставнику молоді Придністров’я, полковнику у відставці Валерію Івановичу Глазкову за вірну службу Батьківщині, за розуміння, теплоту і батьківську науку молоді.
Сердечно вітаємо Вас із професійним святом, шановний воїне і наставнику!
Олена СТЕФАНЮК.
Фото автора.