Пригадується 16 лютого 1991-го. Того дня в Кам’янку з різних населених пунктів району, де компактно мешкають українці, прибули 330 найактивніших представників цього етносу, щоб створити районне товариство української культури – громадську організацію, націлену на відродження національної самосвідомості. 30-річна натхненна праця щодо збереження історичної пам’яті народу та його самобутніх традицій, повернення у наше життя української мови та збагачення тієї великої культури, що сформувалася на її основі,– такий внесок членів Кам’янського РТУК імені Тараса Шевченка в історію становлення Придністров’я.
Початок великого шляху
Марія Крайня в Кам’янському РТУК – з моменту створення громадської організації. Скажу більше: на установчій конференції її – делегата з невеличкого села Валя-Адинка – обрали членом Правління товариства. Відтоді Марія Анатоліївна – на вістрі всіх суспільно-політичних подій, у яких бере участь РТУК. Очолює створену за її активної участі Валя-Адинкську первинку, турбується про збереження звичаїв і відродження традицій українського народу, пропагує праотчу культуру та мову серед молодого покоління селян.
«Українська мова оточувала мене, як і моїх земляків, із самого народження. Нею розмовляли вдома батьки, які закінчили українську школу, що діяла в нашому селі до середини ХХ століття, спілкувалися їхні однолітки та наші бабусі й дідусі. Так само вільно лунали у селі російська і молдавська. Ми з ранніх років вбудовувалися в цей багатомовний процес спілкування. І яка ж була радість – моя і моїх земляків, коли в липні 1991-го вийшов у світ перший номер газети «Братерство». Ми, які закінчили російську школу, саме по цьому виданню вчилися читати українською, освоювали літературну мову. А ще дізнавалися новини про життя української громади Кам’янщини, – ділиться спогадами про перші кроки районного товариства М. Крайня. – У ту пору події відбувалися одна за одною. Вже у вересні ми провели перше районне свято української культури. На нього приїхали численні гості з нашої етнічної Батьківщини – з Ямполя, Тульчина, Піщанки та Кодими. Входили до складу делегацій і представники засобів масової інформації. Це було дуже важливо, адже вони, повернувшись до України, не лише розповіли своїй аудиторії про наше свято, а й опублікували Звернення Кам’янського РТУК до народу України, в якому ми відверто говорили про проблеми громади та всієї нашої молодої респуб-
ліки, просили братній народ підтримки, допомоги та захисту від націоналізму, що панував на правому березі Дністра. Це був найперший крок на шляху народної дипломатії, яку активно впроваджував у життя керівник РТУК Олександр Бут. Разом із ним ми, активісти товариства, виїжджали до України та інших країн, щоб донести до широких верств громадськості правду про події в Придністров’ї.
За активної участі Олександра Миколайовича наприкінці 1991 року українці з різних куточків Придністров’я об’єдналися у Спілку. Головою республіканської громадської організації обрали цю ініціативну та енергійну людину, яка своїми вчинками здобула славу справжнього лідера. Всі роки, що були відпущені йому, О. Бут боровся за розвиток ПМР, придністровського народу й українців, які є його невіддільною частиною. У травні 1992-го у старовинному Рашкові зібралося Всеукраїнське народне Віче Придністров’я, що звернулося до Організації Об’єднаних Націй.
Крок за кроком українці Придністров’я йшли шляхом національного відродження. Перший з’їзд українців у Дубоссарах, перше республіканське свято української культури в Рибниці, перші закордонні поїздки – на Всесвітній форум українців у Києві та до Канади, де було підписано Угоду про співпрацю між СУП і Товариством об’єднаних українських канадців… Усі ці великі справи були започатковані О. Бутом. Він багато зробив, а ще більше не встиг. Раптова смерть вирвала його з життя 2 квітня 1998 року. Друзі та колеги, активісти Кам’янського районного товариства української культури й до цього часу зберігають добру пам’ять про Олександра Бута, який наприкінці минулого століття надихнув придністровських українців на активну плідну працю в ім’я відродження нашої культури».
«I чужому навчайтесь,
й свого не цурайтесь…»
Ці рядки шевченківської спадщини стали гаслом, під яким проводилася робота з упровадження навчання рідною мовою. Переді мною чорно-білий знімок, який повертає в 1991 рік. На ньому три випускниці середніх шкіл Кам’янки та Рашкова, які першими були направлені на навчання до України. Серед них – Галина Крижанівська, з якою ми багато років співпрацюємо в редакційному колективі газети «Гомін». До неї і звернулася із запитанням про те, як дівчина, що ніколи не вивчала українську, зважилася опанувати професію вчителя української мови та літератури.
«Рашків – село з глибинним козацьким корінням. На побутовому рівні багато жителів спілкуються українською. Принаймні, так я думала до першої лекції в Кам’янець-Подільському педагогічному інституті, – сміється Галина. – У виш нас, випускниць різних шкіл Кам’янського району, прийняли за направленням Товариства української культури. Ми склали вступні іспити в Кишиневі російською мовою. Потім куратор із Кам’янець-Подільського інституту попросив нас прочитати якийсь українській художній твір і переказати його. Тепер я розумію, що і читали ми насилу, і переказували на суржику. Інститутським викладачам довелося докласти подвійних, а може, і потрійних зусиль, щоб ми, кам’янчанки, за перший семестр опанували літературну українську мову. Втім, старалися і ми. Сумлінно займалися додатково, багато читали, вбирали нюанси вимови та слововживання, самі прагнули говорити лише українською… Адже кожна хотіла отримати спеціальність, яка так необхідна в рідному краю, де розпочався процес відродження освіти українською мовою. До кінця першого курсу ми, дівчата з Придністров’я, вже не відрізнялися від студентів з України. Впродовж усіх інститутських років ми пам’ятали головне напуття, отримане від голови РТУК Олександра Бута: повернутися в рідний край грамотними фахівцями. І виконали це доручення в точності».
Галина Крижанівська, отримавши заповітний диплом, вже майже чверть століття викладає українську мову та літературу в Рибниці. А у вільний час активно працює в місцевому товаристві української культури «Поділля».
«Поступово відроджувалося вивчення української мови в школах Кам’янщини. Першим кроком на цьому непростому шляху стало відкриття в березні 1994-го недільної української школи, яку очолила Ольга Хитрич. Не було підручників, методичних посібників, просто українських книг, але школа за школою вводили до навчального плану цю мову як другу офіційну. Школярів, які бажали її вивчати, з року в рік ставало все більше. Нині в 9 школах Кам’янщини учні опановують українську, –розповіла Лариса Панаїда, яка понад 15 років відповідала в районному управлінні народної освіти за процес навчання українською мовою та вивчення її як офіційної. – Вчителі самі складали програми, готували наочні матеріали. На допомогу нам приходило Районне товариство української культури. За зверненнями громадської організації ми почали отримувати з етнічної Батьківщини книги українською мовою. Понад 20 тисяч екземплярів підручників, художньої та методичної літератури надійшло з України в школи району.
Налагоджувалися зв’язки між придністровськими й українськими освітянами. Спочатку наші педагоги дістали можливість підвищувати кваліфікацію в провідних вишах Києва, потім почали співпрацювати з українськими колегами. Поступово індивідуальна співпраця переросла в дружбу цілих шкільних колективів. Ми проводили спільні заходи, обмінювалися досвідом і передовими ідеями. За ініціативою Миколи Стасішена, який очолював у ту пору РТУК, почалося укладання угод між нашими навчальними закладами та школами Києва і Білої Церкви. У 2000-му відбувся масштабний науково-практичний семінар «Вивчення стану викладання української мови в школах Кам’янського району». У ньому взяли участь досвідчені педагоги з Києва, діячі мистецтв, члени товариства «Україна – Світ». Гості високо оцінили рівень викладання української мови та літератури в наших навчальних закладах. А вінцем копіткої роботи щодо налагодження співпраці між освітянами стало підписання угоди про співпрацю Кам’янського РУНО з відділом народної освіти Харківського (нині Дарницького) району міста Києва.
Вже наступного року наші школярі на запрошення киян вперше побували в столиці України. Відтоді діти на канікулах постійно їздили на екскурсії до Києва та інших міст сусідньої країни, відвідували театри та музеї, знайомилися з пам’ятниками історії й архітектури, залучалися до культури в усій її багатогранності».
Сьогодення:
досягнення та проблеми
Починаючи з 1997 року, серед щоденних поточних справ товариства – прийом громадян України, які звертаються по допомогу під час оформлення документів на закордонні паспорти або з проблемами, що стосуються їхньої втрати та перетину кордону. Про копітку роботу з людьми (а це – найважча ділянка, оскільки всі – з різними характерами, темпераментом) розповідає Валентина Стасішена, найактивніший член Кам’янського РТУК із моменту створення організації, а з 2009-го – голова товариства:
«Протягом перших трьох років, коли була можливість перетинати кордон із внутрішніми паспортами радянського зразка, до РТУК звернулося близько 140 осіб. Велике навантаження прийшлося на початок нового тисячоліття. У 2004 році у списках виборців з правом голосу значилося вже 1 200 громадян України, які мешкають на території Кам’янського району. На сьогодні список зріс удвічі. Попри те, що тепер виїзні консульські прийоми через карантин не відбуваються, кількість охочих дістати консультації не зменшується.
Спільно з Тираспольським відділенням Міжнародної асоціації працівників культури та мистецтва Кам’янське РТУК започаткувало й успішно проводить симпозіум «КамАрт». Вже відбулося 15 творчих зустрічей придністровських митців із художниками та скульпторами з Росії, України, Білорусії, Молдови, Румуніі та багатьох інших країн. Підсумком пленерів є унікальна скульптурна галерея просто неба, і майже тисяча полотен, які оспівують красу Придністров’я та його народу.
Вагомою подією для української громади стало відкриття пам’ятника видатному поету і художнику України Тарасу Григоровичу Шевченку. Його встановили напередодні 400-річчя Кам’янки. Нині бюст є справжньою окрасою для міста. Біля нього щорічно розпочинається традиційне свято української культури «Шевченківський березень», на якому учні шкіл, де вивчається українська мова, презентують свої твори, реферати, малюнки, беруть участь у конкурсі читців. Виняток – лише 2020-й і, швидше за все, поточний рік, коли в культурне життя всієї країни несподівано втрутилася пандемія. Відтепер добре налагоджений шлях доведеться торувати знову, та ще й з величезними труднощами.
Ще одна сторінка з культурного життя української громади – Республіканський фестиваль української народної пісні «Пшеничне перевесло». Жодного разу наші учасники не поверталися з цього форуму без призових місць. А володарями Гран-прі ставали заслужений художній колектив «Хрустовчанка», народний вокальний ансамбль «Черемшинка», вокальний ансамбль «Суцвіття», солістки Ксенія Єфименкова й Анастасія Кострич. Усі вони брали участь і в різних фестивалях України: етнографічному «Родославі» (м. Івано-Франківськ), телевізійному «Горицвіті» (м. Львів), пісенних «Берегині» (м. Луцьк), «Український спів у світі» та «Митці українського зарубіжжя» (м. Київ), «Українські діти світу» (Київ – Черкаси – Канів).
Декілька вагомих напрямків у роботі, які окреслилися протягом 30 років, здавалося б, повинні були додати снаги активістам Товариства української культури імені Т. Шевченка, ще з початку 1990-х років налаштованих на хвилю українського відродження в регіоні. Та, на жаль, вже давно все не так, як хотілося б. По-перше, через відсутність фінансування виникає ціла низка проблем. Особливо таких, як поїздки на фестивалі, семінари, свята української культури до інших міст Придністров’я та сусідньої України. По-друге, притишився сам патріотичний дух українського відродження. Звичайно, на це є об’єктивні причини. З кожним роком випускникам наших шкіл все складніше вступати на навчання до вишів України. Треба оформляти посвідчення закордонного українця, необхідно виконати таку процедуру, як нострифікація документів, і не бути громадянами України. Тобто всі попередні привілеї для дітей, які йшли навчатися в Україну, скасовано. Тому, напевно, й така байдужість у лавах завжди активних українців.
Та все одно певна робота українською громадою виконується. На її вістрі, звичайно, члени правління. Велика подяка й активістам, які найдовше працюють поруч – Світлані Гратинич, Олені Лисій, Галині Поберезнюк, Тамарі Коржовій, Надії Лутій та багатьом іншим. Хочеться подякувати кожному, хто не лише у паспорті значиться як українець, а своєю громадською працею, бажанням збагачувати культуру протягом 30 років доклав зусиль до того, щоб пропагувати рідну мову, зберегти звичаї, примножити традиції великого українського народу для наступних поколінь. Бажаю усім наснаги й завзятя, терпіння і здоров’я на довгі роки життя. Щоб було, як у козацькій пісні «Нашому роду нема переводу».
З активістами Кам’янського РТУК
спілкувалася Ніна ПАНАЇДА.
Фото автора.