Як нема без зірок небозводу,
Як блакиті без сонця нема,
Так і мови нема без народу,
І народу без мови нема.
Володимир ЗАБАШТАНСЬКИЙ.
Iз самого малечку у словах рідної мови людина відкриває для себе великий і чарівний світ життя. Мова – безцінний скарб народу. В ній відбито його характер, психічний склад, історію, звичаї, побут. Як найдорожча спадщина, як заповіт поколінь передається нащадкам любов до свого народу і рідної мови.
Мова для кожного народу стає ніби другою природою, що оточує його, живе з ним завжди й усюди. Без неї, як без сонця, повітря та живильної краплі води, рослин, людина не може існувати.
Калиновою, солов’їною назвали прекрасну українську мову поети. Це неповторна мова Шевченка і Франка, Лесі Українки й Коцюбинського, Тичини й Сосюри, Рильського і Малишка, сучасних представників красного письменства. Хоча б один вірш про мову є у творчій спадщині всіх українських письменників.
Не мислять життя без своєї рідної мови й відомі у Придністров’ї наші поети-сучасники. У їхній поетичній скарбничці вірші про українську мову посідають одне із чільних місць.
Здається, про красу рідного слова сказано так багато, що краще її й не опишеш, проте кожен твір, написаний від душі, є оригінальним і не залишає нікого байдужим. Поезії про рідну мову – не лише для дітей, їх має знати кожен. Тим паче, що сучасні твори про українське слово напрочуд красиві та глибокі.
Вшануймо ж напередодні Міжнародного дня рідної мови рідну українську разом із нашими майстрами слова. Торкнімося до неї душею!
Надія Євгенівна Делімарська (від народження Надія Бартошенко) народилася 15 травня 1960 року в с. Мощаниця Острозького району Рівненської області. Її біографія підтверджує стародавнє повір’я, згідно з яким народжені в «солов’їний день» мають долю цієї незвичайної пташки. Має багатолітній стаж педагога та журналіста. Публікується в республіканських газетах «Приднестровье» та «Гомін».
Шлях Надії Євгенівни в поезію несподіваний і вельми успішний. У часи проживання в Італії під впливом ностальгійних почуттів, вражена тим, як шанобливо зберігають рідну мову емігранти в далекому зарубіжжі, вона надіслала свої перші вірші, написані 2002 року, до редакції українського часопису «До Світла» у Римі. Вірші надрукували без виправлень та запропонували роботу в редакції, але Надія повернулася до своєї сім’ї, в місто Бендери, де 2006 року вступила до Спілки письменників Придністров’я.
Пише вона українською та російською мовами. Критики відзначають, що творить Надія Євгенівна ненав’язливо, але так переконливо, що всі рядки западають глибоко в душу, зворушують.
Проживаючи за межами України з 1982 року, Надія Делімарська за певних обставин була обмежена у використанні літератури, періодики та спілкування рідною мовою в повному обсязі, проте досконало володіє колисковою мовою. У її творчості є виразною особиста причетність до національної долі, а енергія співучого українського слова здатна викликати емоційно-позитивний настрій, політ почуттів та ностальгійні співпереживання.
На рідній мові
Літо, осінь, зима і знову
Я побачу рідну діброву,
Поцілую берізок віти,
і посію у землю квіти.
Гей, цілющі холодні роси,
Обніміть мої ноги босі!
Поле, стежка, густі тумани,
Все так миле, таке бездоганне…
Цвіт від вишні впаде на коси,
Серце знову співати просить:
Пісня, думка, вітання слово
I молитва – на рідній мові.
Паспорт вірша
Тема: очікування побачення з рідним краєм.
Головна думка: рідна мова – символ духовної єдності з Батьківщиною.
Художні засоби:
– епітети: рідна діброва, цілющі холодні роси, густі тумани, ноги босі, цвіт від вишні.
– метафора: «серце знову співати просить», «цвіт від вишні впаде на коси».
– риторичне звертання: «Гей, цілющі холодні роси, Обніміть мої ноги босі!»
– символи: Літо, осінь, зима – символи життєвого шляху, весна – символ юності, безтурботності; «Пісня, думка, вітання слово І молитва – на рідній мові» – символ єднання з рідним берегом дитинства та молодості; «Поле, стежка, густі тумани, Все так миле, таке бездоганне…» – символ чистоти та краси.
Галина Миколаївна Васютинська народилася у 1941 році в родині композитора, художника і поета Миколи Васютинського і медичної сестри Ганни.
Живе вона у місті Слободзея. Віршує з десяти років, а також пише пейзажі та портрети людей.
Чверть століття Галина Миколаївна присвятила улюбленій справі – ілюструвала наукові видання та різні журнали. В кожного народу є твори, призначені для дітей. Зазвичай це цікавий пізнавальний матеріал, який сприяє формуванню в дитини творчої уяви, розширенню світогляду, вихованню любові до навколишнього світу, розвиткові навичок усного і писемного українського мовлення. Приємно, що твори для дітей молодшого шкільного віку є і в українській літературі ПМР.
Рідна мова
Мово рідная моя,
Виразна, квітуча.
Ти – як пісня солов’я,
Щира і співуча.
Слово здатне залічить
Всі болючі рани.
Коли треба – не мовчить,
Лагідне, бажане.
Слово може покарать
I у прірву кинуть.
Ледь пророщений талант
Підхопить, розвинуть.
Дарувати зможе нам
Радість і кохання.
Обійняти, як крилом,
Теплим привітанням.
Висловити можна все,
Що спаде на думку.
Слово вище над усе
У людських стосунках.
Паспорт вірша
Тема: значення рідної мови в житті кожної людини.
Головна думка: слово вище над усе у людських стосунках.
Художні засоби:
– епітети: мова рідна, виразна, квітуча; болючі рани; слово лагідне, бажане; теп-
лим привітанням; людським стосункам.
– метафора: пророщений талант; все, що спаде на думку; «Слово може покарать І у прірву кинуть»; «в серці обізветься рідна мова», «в рідній мові буде вся душа і вся твоя дорога, вся Вітчизна», «допоки буде в серці рідна мова».
– антитеза: Слово може покарать
І у прірву кинуть. Ледь пророщений талант Підхопить, розвинуть.
Порівняння: мова – як пісня солов’я; обійняти, як крилом; слово вище над усе.
Риторичне звертання: Мово рідная моя, виразна, квітуча.
Повтори (анафора): «Слово …».
Рідна мова – це мова, що першою засвоюється дитиною і залишається зрозумілою на все життя. Рідною прийнято вважати мову нації, мову предків, яка єднає людину з її народом, з попередніми поколіннями, їхніми духовними надбаннями. Саме про це йдеться у вірші Дмитра Шупти «Мова предків».
Дмитро Романович Шупта народився 20 січня 1938 року, в селі Курінька Чорнуського району Полтавської області. Козацького роду, з потомствених лікарів. Дмитро закінчив семирічку у своєму селі, 1956 року – сусідню Мокиївську середню школу. У Кримському медичному інституті здобув вищу освіту.
З юних літ Дмитро Романович захоплювався літературною творчістю, писав сатирично-гумористичні твори, супроводжуючи їх власними ілюстраціями. Але переважила лірика. Перші вірші публікував у кримській пресі. Тривалий час очолював у Сімферополі літературне об’єднання «Гроно» при обласній письменницькій організації. Член Національної спілки письменників України з 1986 року та Національної спілки журналістів України з 2002-го. З 2000 року – старший викладач кафедри української філології та кафедри журналістики Придністровського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Автор майже трьох десятків книжок, між них – «Чорнобривці Придністров’я» (2002).
«Є Мова, і є Слово. Шлях до Мови лежить через Слово. Я люблю працювати зі словом. Інколи заради нього можу написати вірш. Колись Словник Бориса Грінченка відкрив мені, та й не мені ж одному, живе пульсування цілого материка мови у слові», – так Дмитро Романович описує своє ставлення до рідної мови. Характерним для творчості Дмитра Шупти є пошук духовних коренів рідного народу, зацікавленість історичною проблематикою, звертання до фольклорних мотивів. Мова поезій автора – багата й колоритна, більшість творів позначені задушевністю і м’яким ліризмом.
Мова предків
Вже зозулям більше не кувати
Років, котрі йтимуть у піке.
Слово моє, зовні шорсткувате,
Углибу, звичайно, не таке.
Дір, протертих в слові,
не заштопать,
В слові неможливо погостить.
Рік за роком йде життя у штопор,
Iз якого вийти не щастить.
Десь передається естафета
У стрімкім бігу, на віражі.
Рідна мова й слово для поета –
То його енергія душі.
Різна є вага питома слова:
То – воно тяжке, то – навпаки…
Слово, наче брила вапнякова,
Формувалось не одні віки.
Не ріднить нас діалект заїзний.
Мову не освоїти укруть,
Де забуті рідні архаїзми
Раптом, наче перли, спалахнуть.
Для звучання не по осередках
Їм новітній випадає час.
Жити мова починає в предках,
Переживши безстатечних нас.
Паспорт вірша
Тема: роздуми про мову як естафету поколінь, про вагу слова.
Iдея: рідна мова формується віками, почавши життя у предках.
Художні засоби:
– епітети: у стрімкім бігу; вага питома слова; діалект заїзний; рідні архаїзми; новітній час.
– порівняння: архаїзми, наче перли, спалахнуть; Слово, наче брила вапнякова.
– метафора: новітній випадає час; не ріднить нас діалект; архаїзми спалахнуть; «дір, протертих в слові, не заштопать»; «В слові неможливо погостить»; йде життя у штопор; «роки, котрі йтимуть у піке».
– антитеза: «То – воно тяжке, то – навпаки…»; «Слово моє, зовні шорсткувате, Углибу, звичайно, не таке».
Видатний педагог Костянтин Ушинський писав: «Засвоюючи рідну мову, дитина засвоює не самі тільки слова, їх сполучення та видозміни, але безліч понять, поглядів на речі, велику кількість думок, почуттів, художніх образів, логіку і філософію мови…»
Тож плекаймо мову наших предків!
Галина КРИЖАНIВСЬКА.