Люди, як зорі. Полишають свій слід у свідомості майбутніх поколінь, особливо люди талановиті.
Мовби крізь серпанок легендарності проступає до нас образ Лесі Українки, образ ніжний і чистий.
Цього року світове українство святкує 150-річчя з дня народження геніальної дочки українського народу.
Біографія Лесі Українки наповнена болем, любов’ю, стражданнями, вервечкою творчих шукань, які знайшли своє відбиття в її неймовірно талановитих творах. Справжнє ім’я поетеси – Лариса Петрівна Косач. Народилася 13 лютого (за новим стилем 25-го) 1871 року в місті Новоград-Волинському в родині нащадків української дворянської старшини.
Батьки майбутньої поетеси – уродженці лівобережної України – оселилися на Волині влітку 1868 року. З Києва сім’я переїхала сюди на нове місце служби батька.
БАТЬКО
Петро Антонович Косач, за освітою юрист, дворянин, активно займався громадською діяльністю. Захоплювався літературою та живописом. У будинку регулярно збиралися художники, музиканти, письменники, влаштовувалися домашні концерти.
МАТИ
Ольга Петрівна Косач (Драгоманова), мати поетеси, родом з дрібнопомісних дворян, українська письменниця, публіцист, етнограф, її літературний псевдонім – Олена Пчілка. Лесина мати палко кохалася в мистецтві, невтомно збирала його зразки: різні орнаменти, тканини, вишиванки, а також казки, пісні. У сім’ї виховувалося шестеро дітей, яких єднала велика любов і дружба.
ЛЕСЯ УКРАЇНКА –
ОБДАРОВАНА ДИТИНА
Лариса була другою дитиною в багатодітній родині. Та ще малою дівчинка попросила називати її Лесею. Всіх дітей Косачі привчали до літературної роботи, старалися навчити різних мов. Мати була дуже суворою, привчала дітей до роботи. Серед усіх дітей Леся найбільш близька була з братом Михайликом, їх навіть називали спільним ім’ям – «Мишелосіє» через нерозлучність. Дітей Косачі навчали вдома за власною програмою й лише українською мовою.
Читати навчилась вона в чотири роки. Леся Українка сама вивчила понад 10 європейських і слов’янських мов: французьку, німецьку, італійську, англійську, польську, болгарську, латину, грецьку та інші. Вже у 12 років вона зайнялася перекладом книги «Вечори на хуторі біля Диканьки» Миколи Гоголя, її почали друкувати в українських літературних журналах.
БОРОТЬБА З ХВОРОБОЮ
Улюблена усіма Леся з дитинства зростала здоровою та веселою. Надзвичайно талановита, сприйнятлива, чутлива, з глибоким, справжнім музичним даруванням, (вона почала грати та складати маленькі музичні п’єси з п’яти років!) у віці восьми років Леся, яка тільки-но написала перший вірш у 1881 році, зненацька важко занедужала. Її мучив нестерпний біль у правій нозі. Спершу вирішили, що в неї гострий ревматизм, лікували ваннами, мазями, травами, але все було марно. Біль перейшов у руки.
Лікарі, нарешті, змогли визначити, що це – туберкульоз кісток. Після першої, складної, але вкрай невдалої операції рука залишилася покаліченою. Саме тоді в очах тендітної дівчинки вперше з’явився сум. Він і надалі, немов легке покривало, буде огортати всю її творчість. Відтепер багато місяців на рік дівчинка повинна лежати в ліжку, не робити різких рухів, увесь час відчуваючи гострий біль…
Через хворобу з однієї руки були видалено частину кісток, що поставило хрест на музичній кар’єрі, хоча вона неймовірно талановито грала на роялі. Вона не просто грала на фортепіано, вона імпровізувала.
ПОЧАТОК ТВОРЧОСТI
Олена Косач, тітка поетеси, була дуже близька дівчинці. Вона навчила свою улюблену племінницю плести вінки, гарно вишивати. Тітка мала дуже незалежний характер, саме тому не дивно, що згодом була звинувачена у співучасті в організації замаху на одного високопосадового чиновника. За це Олена Косач була заарештована і заслана в Сибір. Звістка ця дуже вразила і засмутила Лесю, і під її впливом у дев’ять років вона написала свій перший вірш «Надія».
Леся Українка:
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянуть іще раз на рідну країну
Поглянути ще раз на синій Дніпро, –
Там жити чи вмерти мені все одно.
У 1884 році у львівському журналі «Зоря» було надруковано Лесин вірш «Конвалія». Заздалегідь готуючи першу поетичну збірку, мати пропонує взяти доньці псевдонім. Було вирішено, що Лариса Петрівна Косач стане Лесею Українкою. Як з’явився саме цей псевдонім? Леся запозичила його у свого улюбленого дядька – Михайла Драгоманова, який підписував свої твори як «Українець». У 19 років дівчина вже активно займалася перекладами творів Байрона, Шекспіра, Гоголя, Міцкевича, Гейне, Гюго, Гомера та інших.
«ЛIСОВА ПIСНЯ»
«Лісова пісня» – віршована п’єса у трьох діях. Написана вона в 1911 році в місті Кутаїсі, вперше була поставлена 22 листопада 1918 року в Київському драматичному театрі. Твір є одним із перших прообразів фентезі в українській літературі.
IСТОРIЯ СТВОРЕННЯ
У чорновому варіанті драма була написана влітку 1911 року в Кутаїсі впродовж 10–12 днів. Остаточне доопрацювання та редагування твору тривало до жовтня того ж року. Леся Українка в листі до сестри Ольги від 27 листопада 1911 року так згадувала про напружену роботу над «Лісовою піснею»: «Писала я її дуже недовго, 10–12 днів, і не писати ніяк не могла, бо такий уже був непереможний настрій, але після неї я була хвора і досить довго «приходила до пам’яті»… Далі я заходилася її переписувати, ніяк не сподіваючись, що се забере далеко більше часу, ніж саме писання, – от тільки вчора скінчила сю мороку, і тепер чогось мені шия і плечі болять, наче я мішки носила».
У листуванні письменниці є згадки про те, що стало поштовхом до написання твору. У листі до матері від 2 січня 1912 року Леся Українка писала: «Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую Мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділась Мавка. І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночува-
ли – пам’ятаєш – у дядька Лева Скулинського. Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов «слушний час» – я й сама не збагну чому. Зачарував мене сей образ на весь вік…».
КОХАННЯ
ДО СЕРГIЯ МЕРЖИНСЬКОГО
Сергій і Леся познайомилися в Криму – хвилі моря і могутні гори вабили українську інтелігенцію, й вони тут часто відпочивали. Сергій був представником соціал-демократичної партії в Білорусі й відповідав за зв’язок між Києвом та Мінськом. Леся була закохана у Сергія і присвятила йому рядки віршів, однак чоловік не відповідав на її почуття. Проте Леся не відступала і була з коханим до моменту його смерті.
У ніч на 18 лютого 1901 року, коли Сергій помирав, вона написала поему «Одержима».
КЛИМЕНТ КВIТКА – ОСТАННЄ КОХАННЯ
ЛЕСI УКРАЇНКИ
У тридцять шість років Леся знову полюбила – людину, яка на її почуття відповіла не менш щирою та глибокою прихильністю – Климента Квітку, ученого музикознавця-фольклориста, збирача народних переказів і пісень. Мати Лесі не схвалила вибір дочки, вона була впевнена, що чоловік не зможе зробити її щасливою. Та Климент – людина з м’яким характером, замкнутий, соромливий, який пережив у дитинстві глибоку особисту драму (він ріс у прийомній сім’ї) – так жагуче прив’язався до тоненької, хворої жінки з великими сумними очима, яка розуміла його з півслова, що навідріз відмовився її залишити. І, незважаючи на весь гнів і похмурі прогнози майбутнього молодих, Ольга Петрівна була змушена погодитися на шлюб дочки.
Молоді вирішили відмовитися від допомоги батьків. Усі гроші, необхідні на лікування важкохворої дружини, Климент заробляв сам. Продавали все, що можна було продати: речі, нехитрий скарб, кухонне начиння. Дорожили тільки бібліотекою.
ОСТАННI РОКИ
Хвороба Лесі Українки прогресувала невблаганно. Загострився туберкульоз кісток, до нього додалося невиліковне захворювання нирок.
Жінка знаходила в собі сили для творчості, перемагаючи важкі страждання і біль. Разом з чоловіком вона збирала фольклор, обробляла власні драми. Під час лікування на Кавказі були створені драма-феєрія «Лісова пісня», драматична поема «Оргія», ліро-епічний триптих, присвячений Іванові Франку.
Дізнавшись про те, що хвороба дочки загострилася, до Грузії приїжджає мати, яка записує під її диктовку останню драму, що так і залишилася недописаною – «На берегах Александрії».
Велика українська поетеса померла 19 липня (1 серпня) 1913 року в грузинському місті Сурамі. Їй виповнилося 42 роки. Похована в Києві на Байковому кладовищі.
ЦIКАВI ФАКТИ
Змалку Леся захоплювалася мистецтвом, мала неабиякий хист до музики, гри на фортепіано. На жаль, хвороба прикувала її ще дівчинкою до ліжка, тож відомої піаністки з неї не вийшло. Якби не хвороба, невідомо, чи не стала б вона геніальним композитором.
У дев’ятнадцять років Леся Українка написала для молодшої сестри підручник «Стародавня історія східних народів».
За спогадами Лесиної сестри Ісидори Косач-Борисової, в останні роки життя очі Українки стали надзвичайно блакитними. Всі дивувалися, адже вони були наче неземними. На жаль, фото того часу чорно-білі, тож не можемо у цьому пересвідчитись.
Поетеса не лише писала вірші, а і створювала нові слова – їй маємо завдячити існуванням слів «промінь», «напровесні», а її мати, письменниця Олена Пчілка ввела в лексикон українців інше знайоме нам нині слово – «мистецтво».
КРИЛАТI ВИСЛОВИ
ЛЕСI УКРАЇНКИ
Хто не був високо, той зроду не збагне, як страшно впасти.
З рук смерті люди дістають безсмертя.
«Слово, чому ти не твердая криця?»
«Божая іскра» – то тяжке прокляття, дикий і лютий пожар.
Будь проклята кров ледача, не за рідний край пролита.
Гумор найкраще враження робить при серйозному тоні.
Для гордої і владної душі життя і во-
ля – на горі високій.
Сором хилитися і долі коритися.
Не раз, хто забувається про завтра, той має вічність.
Хто на розпутті прожив все життя, не піде ні в рай, ані в пекло.
Врятуєш душу, коли загубиш тіло.
Кров без любові викупить не може.
Хто по неволі согрішив, той чистий.
Над всіх старшин найстарша правда.
Наталя КИЛИМИСТА.