Життя, професія, творчість, злет душі та звершень – доля як пісня! Так одним рядком можна охарактеризувати постать нашої героїні. Iм’я Людмили Палій добре відоме шанувальникам української пісні та й усім бендерчанам.
«Українська пісня… Вона є однією зі святинь нашого народу, його найціннішим духовним скарбом, гордістю і красою, геніальною пое-
тичною біографією. З давніх давен уславилася Україна піснями, їх дбайливо, як найдорожчу реліквію, передають від покоління до покоління. Я знаю це з досвіду, пережила на власному прикладі, – компетентно стверджує Людмила Анатоліївна.
Вона дійсно знає, бо народилася в родині, де співають, люблять і шанують пісню: бабусі та дідусі по батьківській і по материнській лінії – всі співали. В мальовничому краї, історія якого оповита козацькими легендами, в селі Нові Петрівці, залишилося її коріння. Там вечорами, особливо у свята, над селом розлягалася пісня.
Саме пісня супроводжує людину від колиски до останнього дня, бо немає значної події в нашому житті, немає такого людського почуття, яке б не озвалося в пісні чи то ліричністю, ніжністю, чи сильним рокотанням грому. Тому Людмила дуже добре знає край, де народилася, події, що там колись відбувалися, героїв, оспіваних у піснях. Наприклад, Межигірський Спасо-Преображенський монастир – православний чоловічий монастир, який існував від часів древньої Києво-Руської держави до 1935 року, біля сучасного села Нові Петрівці (Київська область), за 10 кілометрів від міста Вишгорода. У ХVIІ ст. Межигірський монастир став шпиталем для старих запорожців. Там вони лікувалися, там залишалися доживати віка. Звідти й пішло прізвище Старенькі, дівоче наймення героїні.
Цим пояснюється те, що на село поширювалося три-чотири козацьких прізвища. З-поміж них і таке відоме, як Палій. Семен Палій – історична постать, державний та військовий діяч Українського гетьманату, полковник Білоцерківського полку, один із керівників повстання проти Корони Польської. Служив у війську гетьмана Петра Дорошенка, перебував на Запорозькій Січі, де дістав прізвисько «Палій». У Білій Церкві на Палієвій горі є пам’ятний знак та дуб Палія. (До цього прізвища ми ще повернемося в нашій розповіді).
«Народ створив так багато пісень, що якби кожного дня вивчати одну нову пісню, на вивчення усіх не вистачило б людського життя», – так поетично-проникливо може говорити про пісню тільки людина, яка з народження жила з музикою, виховувалася піснею. Саме так і Людмила, бо народилася в музичній сім’ї. Її мама з двома подружками, ще навчаючись у музичній школі, заснувала тріо бандуристок. Дівчата продовжували концертну діяльність, навіть коли стали студентками Київського педагогічного інституту. Потім Валентина Василівна багато років пропрацювала в музичній школі у Вишгороді, де організувала ансамбль бандуристів і продовжувала концертувати вже зі своїми вихованцями.
Тож не дивно, що Людмила змалечку відчула потяг до музики, як і мама, навчалася в музичній школі по класу бандури. Грати на будь-якому інструменті – це важка праця. Бандура (сам інструмент) важка, а її тримати треба, пальчики дитячі швидко втомлювалися перебирати цупкі струни. Однак дівчинка мала перед собою чудовий приклад, вона старалася, бо хотіла (як мама) дарувати людям радість, адже бачила, як на концертах бандуристок розквітали обличчя людей, світилися радістю очі слухачів. Так приходили перші перемоги…
Здобувши диплом Дрогобицького державного музичного училища ім. В. Барвінського за спеціальністю «Викладач музичної школи по класу бандури та керівник оркестру народних інструментів», Людмила Старенька (як мама) кілька років відпрацювала у музичній школі у Вишгороді. Згодом спадкоємиця козацького роду знайшла свою долю – гарного юнака на ім’я Юрій з Молдови з козацьким прізвищем Палій… З 1995 року сім’я Паліїв оселилася у Варниці. Там народилися донечки Анна та Вероніка. Час промайнув, і Людмила повела дівчаток у Палац культури ім. Павла Ткаченка влаштовувати в танцювальну студію бального танцю. Так зовсім випадково вона дізналася про народний хор «Червона калина», який працював під керівництвом Раїси Андріївни Клевчук. Зацікавившись цим, вона звернулася до голови Бендерського товариства української культури «Вітчизна» Леоніда Ткачука з проханням познайомити її з колективом. Він і привів її на репетицію. У вересні 2002 року розпочалася нова сторінка у творчому житті Людмили Палій. Раїса Андріївна розпізнала в молодій жінці свою спадкоємицю, уподобала й готувала її до самостійної роботи на посаді художнього керівника колективу.
Молодий хормейстер Людмила Палій очолила мистецький гурт 2003 року, проявила неабиякі організаторські здібності, донині пред’являє високі професійні вимоги до себе, до хористів та вміло керує колективом. У 2005-му не стало першого керівника хору Раїси Клевчук, але світла пам’ять про неї завжди живе в серцях його учасників – вони донині гідно несуть звання колективу «народний».
Директор Палацу культури ім. П. Ткаченка Анатолій Король зазначив, що захоплюється творчим колективом, став його шанувальником з 1997 року, коли тільки приїхав до Придністров’я. В Людмилі Анатоліївні він бачить палкого патріота української пісні, досвідченого професіонала та вмілого організатора. «Їй удається згуртувати, зацікавити й об’єднати непрофесійних, але талановитих людей, які люблять співати. Вона взагалі уважна і чуйна до своїх колег, поважає їх, а вони відповідають взаємністю. Так їй таланить вибудовувати взаємодію на репетиціях, постановку вокально-хорових партій, розподіл голосів. Крім того, на репетиціях вони спілкуються українською мовою, діляться своїми емоціями, спільними інтересами, це коло людей, які мають потяг до пісні, до української культури. Головне, що колектив живе, він діє, а без диригента, без організатора це було б проблематично», – впевнений Анатолій Борисович.
У період 2003 – 2020 рр. хор значно оновив свій репертуар, з успіхом залучається до культурного життя міста і республіки. Творчий колектив є постійним учасником республіканських фестивалів української пісні «Пшеничне перевесло» (неодноразово посідав перше місце), «Фольклорне різнобарв’я», «Битва хорів». 2016 року він відсвяткував своє 30-річчя і був відзначений грамотами Президента ПМР та Управління культури м. Бендери. Багато виступає на радіо і телебаченні республіканського та місцевого рівня, вносить у культурне життя міста самобутній, яскравий і неповторний колорит української пісні. Щороку бере участь у новорічних святкуваннях «Різдвяна коляда», у фестивалі «Слов’янської писемності та культури». День Республіки та День міста ніколи не обходяться без українського подвір’я, організованого за участю народного хору української пісні «Червона калина».
Безперечно, постать керівника, його професійна компетентність і широта інтересів, людські риси мають надзвичайно велике значення, особливо в художньому, творчому колективі. Сама Людмила Анатоліївна стверджує, що «…любов до музики, до пісні виховується з колиски, з сім’ї. Коли співають за родинним столом, коли закохана душа відгукується піснею на перше почуття… Дитячі враження ми проносимо через уся життя у своєму серці». А донечок своїх вона залучила до пісні через колектив, яким керує. Обидві – Анна і Вероніка – закінчили музичну школу,співали в «Калиноньці», яка є супутником «Червоної калини». Анна була солісткою в дитячому, а згодом і в дорослому колективі. Нині вона стала журналісткою, а Вероніка вивчає іноземні мови. Тішить материнське серце й п’ятирічна Емілія, якій теж дуже подобається співати, оскільки росла вона на репетиціях, буквально на колінах матері.
Колектив хору – це справжнє надбання: дехто з нинішніх майже 20 виконавців прийшов співати у віці 28 років і вже стільки ж співає. Учасники гурту – люди різного віку та різних національностей, а об’єднує їх любов до пісні: Кучеренко Віра і Мешкой Іван, сім’я Бондарів, Джунь Євдокія, з 2006 року акомпаніатором хору став Василь Димов, який чудово аранжує всі музичні твори, та інші співаки. Колектив є лауреатом і дипломантом різних міжнародних і республіканських конкурсів, фестивалів, оглядів і форумів.
Всупереч перепонам та обмеженням, які створила пандемія підступної хвороби, хор і надалі радуватиме своїм мистецтвом шанувальників пісні, своїх вірних слухачів. Уже в березні колектив залучився до участі в заходах у рамках фестивалю мистецтв «Мерцішор», 9 березня (як це буває кожного року) відзначатиме 207-му річницю з дня народження Великого Кобзаря.
«На фестивалях і концертах лунають пісні, які ми чули змалку від мами, бабусі, а також сучасні українські. Пісня згуртувала нас, зробила нас добрішими й ріднішими, більш життєрадісними та духовно красивими, – щиро зазначила Людмила Анатоліївна. – Тож закінчити хочу рядками поета Івана Драча, який бував у Придністров’ї, слухав наш хор:
А пісня – це душа.
З усіх потреб потреба.
Лиш пісня в серці ширить
межі неба.
На крилах сонце сяйво
їй лиша.
Чим глибша пісня,
тим ясніш душа».
Ось така вона – берегиня української пісні, гарна господиня, дбайлива дружина та ніжна й турботлива мама трьох гарнесеньких доньок.
Від колективу республіканської українськомовної газети «Гомін» сердечно вітаємо Людмилу Анатоліївну з минулим днем народження, щиро бажаємо їй та народному хорові української пісні «Червона калина» подальшого розквіту, творчих злетів і перемог, примноження талантів та могутнього, гармонійного і неповторного багатоголосся, ще більшої популярності та любові шанувальників.
Олена СТЕФАНЮК.
Фото автора