Чоловік, про якого хочеться розповісти нашим читачам, разом із теплими відгуками викликає й добру посмішку в кожного, хто його знав близько й у різні часи з ним працював.
Михайло Данилович Сіньковський – заслужений працівник МВС ПМР, 40 років віддав службі в органах правопорядку. Офіцер, «міліціонер № 1», як каже про нього його тезка, відставний підполковник міліції Михайло Пащенко. Саме так, з повагою, говорили й інші колеги полковника Сіньковського, ділячись своїми спогадами з автором цих рядків. Коли ж я запитала, чи не є такі відгуки даниною давнім слов’янським традиціям, мої співрозмовники щиро заперечили: людей такої вдачі та людяності у міліцейському середовищі не часто доводилося зустрічати. Скоріше, це був виняток із загального правила.
Взірець безкорисливої й моральної людини
Завзятий у роботі з дитячих літ, Михайло завжди був відповідальним за те, чим займався. Народжений улітку 1942 року в селі Гребеники Велико-Михайлівського району Одеської області в селянській родині, він пережив чимало труднощів: звик до важкої праці, знав, що будь-який успіх – це власна заслуга. Свої найкращі риси дістав у спадок від предків.
Оксана Сіньковська, донька Михайла Даниловича, розповідає: «Мій дід, Данило Хрисанович, мав у Гребениках великий авторитет. Він працював на першому радянському причіпному зернозбиральному комбайні «Комунар». Дід пройшов усю Велику Вітчизняну війну. За особисту мужність, виявлену під час захисту Батьківщини, був нагороджений медаллю «За відвагу». По війні, коли при місцевій машинно-тракторній станції (МТС) створили курси з підготовки механізаторів, дід зміг здобути спеціальну освіту і на першому етапі масового освоєння цілини разом із сином Михайлом, моїм батьком, який мав на ту пору всього 12 років, поїхав освоювати нові землі в Казахстані. Бабуся, Ганна Романівна Сіньковська, – проста колгоспниця, багато часу і сил віддавала сім’ї. Усе своє життя мій тато з повагою і любов’ю згадував своїх батьків і шанував їх пам’ять. Знаю, що мій тато початкову школу, а згодом і семирічку, закінчив у рідному селі. Середню освіту здобував у середній школі села Ближній Хутір, там одержав атестат за 10 класів. Відстань від Гребеників до школи навпростець становила кілометрів п’ятнадцять, та батька це не лякало, адже вибирати не мав із чого, а бажання продовжити навчання перебороло усі незручності».
Після школи Михайло працював вантажником (іншої роботи в Гребениках на той час не знайшлося), а згодом його призвали до армії. Після служби, відчувши в собі сили та здатність обороняти слабших, загартований молодий чоловік твердо вирішив пов’язати свою долю зі службою в міліції. «Якщо не я, то хто?» – серцем відчував, що саме він має берегти спокій мирних громадян, захищати їх від різних злочинців, тим самим зробити суспільство, в якому він живе, чис-тим та щасливим. Такою була мрія радянського юнака, так щиро він вірив у добро та справедливість.
Батьки не могли зрозуміти свого сина, їх дивував його вибір, проте не заперечували, бачили, що не жартує синок.
Незабаром Михайло опинився в Київській вищій школі міліції. Його донька згадує, що навчався він на «відмінно», мав лише одну «четвірку» в дипломі. По завершенні навчання «свіжоспеченого» офіцера направили на північ Молдавії, в місто Бєльці на посаду дільничного. Там і свою половинку зустрів – дружину Людмилу. Через кілька років вони прибули на нове місце служби до Тирасполя. Прийняв Михайло Данилович посаду в Тираспольському міському відділку міліції начальника відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності, людям знайому під абревіатурою ОБХСС.
Зі спогадів Ірини Корній, колишнього позаштатного працівника міліції, яка в ті, уже далекі 80-ті роки працювала на громадських засадах у цьому відділі: «Разом зі своїми однодумцями, що також вірили у справедливість, ми мріяли добитися очищення радянського суспільства від аферистів та усілякого ґатунку махінаторів, тому на громадських засадах допомагали відділу, здійснюючи спеціальні колективні рейди по ресторанах, їдальнях, магазинах та кафе. Ми робили так звані «контрольні закупки», під час яких нечесні працівники служби торгівлі й потрапляли на «гачок». У такий спосіб за ґратами опинялися шахраї та розкрадачі громадського майна».
Ірина розповідає, що Михайло Данилович у всіх випадках давав їм настанову поводитися чемно з кожною людиною. Не сварився ніколи сам, не підвищував голос, вважаючи іншу поведінку неприпустимою для працівника служби міліції. Але дисципліни від них вимагав.
Колишні товариші по службі згадують свого колегу як людину скромну, терплячу, але в роботі вимогливу.
Оксана Сіньковська, донька: «Ми завжди жили дуже скромно, у розкоші не купалися. Тато мав товариський характер, любив, коли приїздили гості з його рідного села і наша хата наповнювалася родичами, земляками або колегами по службі. Ми щодня могли їсти простий борщ чи картоплю, але батько вважав, що в нашому холодильнику завжди має бути недоторканний запас (НЗ) для гостей, а саме: кілька баночок якихось консервів, майонез, сало. І ми з сестрою Аллою й насправді не торкалися тих запасів. А ще він привчав нас до порядку. Кожна річ мала лежати на своєму місці, і не приведи Боже, щоб порядок той порушити. Та звичка з дитячих років збереглася в нашій сім’ї. Я й чотирьох своїх дочок привчила до такого ладу у власному помешканні».
Оксана Михайлівна пригадує, що батько і з матір’ю зумів налагодити такі стосунки, які стали взірцем не лише для них із сестрою, а і для багатьох знайомих також. Людмила Леонідівна була високоосвіченою, привабливою й енергійною жінкою. З перших днів сімейного життя взяла на себе розв’язання всіх побутових проблем, звільнивши від них батька і надавши йому можливість займатися улюбленою роботою.
У вільний від роботи час Михайло Данилович полюбляв грати в шахи, нарди, захоплювався плаванням, баскетболом, читав книги чи іноді розглядав із двома доньками нічне небо, розповідаючи їм про сузір’я та астрономію, якою також захоплювався. Мрійником був ще тим!
Читання було родинною рисою. Літературою батько захоплювався з малих років і протягом усього життя.
Батьки чудово доповнювали одне одного, і коли тата вразила важка невиліковна хвороба, мама виявила всю свою величезну любов до нього. Це надавало йому сили й допомагало боротися до останнього.
Оксана: «Батько ніколи не скаржився: ні на якісь робочі моменти, ні на людей, ні на здоров’я. Ми ніколи не бачили його незадоволеним. Навпаки, він нас підбадьорював, допомагав настановами, добрим словом. Вдома любили співати. Тато любив понад усе українські народні пісні. Сам виконував їх при нагоді, а то і без нагоди, роблячи якісь справи. Як йому вдавалося зберігати такий оптимістичний настрій, залишилось для нас загадкою».
Михайло Пащенко, очільник Союзу ветеранів міліції Тирасполя, відставний підполковник, колишній товариш по службі: «До Михайла Даниловича частенько надходили письмові рапорти, в яких один міліціонер, скажімо, скаржився на свого колегу по службі. Іноді це були кляузи, а то й просто плітки через заздрощі. Він, неодмінно вислухавши обидві сторони, вмів так «розрулити» ситуацію, що люди не ворогували надалі. За все життя Михайло Данилович ніколи нікого не «зіштовхнув лобами». Та й загалом він відрізнявся від нас особливою розсудливістю, не нав’язував свою думку, але міг проаналізувати поведінку своїх підлеглих і дати правильну пораду, переконати в прийнятті правильного рішення. Я радий, що доля свого часу звела мене з цією чудовою людиною. Жаль, що він так рано пішов із життя».
Володимир Курисько, директор судового департаменту при Верховному суді ПМР: «Я прийшов у Тираспольський відділ внутрішніх справ 1984 року. Мені пощастило служити деякий час у ту пору, коли Михайло Данилович був начальником відділу БХСС. Можу сказати тільки хороші слова на адресу цього чоловіка. Не буде перебільшенням, якщо додам, що він був людиною надзвичайної витримки й Людиною з великої літери. До кожного ставився з розумінням, і ми не бачили, щоб він розлютився на когось чи пліткував.
Пам’ятаю випадок. Михайло Данилович готував якусь доповідь. Він умів писати тексти краще за нас усіх. Після роботи поніс її на перевірку начальникові. Той, переглянувши представлений матеріал, розкричався, роздратовано повернув його на «доработку». Автор тексту сів коло нас у кімнаті, мовчки розглядаючи закреслені рядки. Ми й запитуємо, чому він так спокійно сприйняв несправедливі звинувачення на свою адресу. Адже доповідь написана чудово, логічно побудована, чи не взірець для наслідування. На що Михайло Данилович спокійно відповів: «А чого з ним (начальником) сперечатися? Я ж його добре знаю. Якби йому принесли повне зібрання творів Льва Толстого, він би і йому перекреслив кожну сторінку. Нічого, перероблю дещо». І що цікаво, ми всі були обурені, а він, автор, якого образили, не взяв це до серця.
Хоча хто знає, може, на душі у нього коти шкребли. Ми цього не побачили. Таких людей небагато зустрічав я на своєму життєвому шляху. Дякую долі, що я мав щастя працювати поряд з ним».
Михайло Данилович Сіньковський є автором-упорядником двох спеціальних робіт, які й нині не втратили актуальності: «Збірник питань і відповідей з тактики професійної діяльності співробітників органів внутрішніх справ ПМР» та навчального посібника «Державна служба в органах внутрішніх справ ПМР». У цих працях він виступає послідовним прихильником високих моральних рис співробітника правоохоронних органів, говорить про відповідальність, яка є обов’язком кожного державного службовця.
«Державна служба у ВВС, – пише він, – є одним із багато-гранних і виключно відповідальних видів професійної діяльності, що висуває до співробітника ВВС різноманітні вимоги». І в іншому місці: «У сучасних умовах під час формування корпусу державних службовців з метою обслуговування державного управління у сфері захисту прав і свобод людини й громадянина, охорони правопорядку та забезпечення громадської безпеки особливого значення набуває принцип професіоналізму і компетентності». І це не тільки слова. Відповідальність, професіоналізм, компетентність, небайдужість – риси, з якими наш герой прийшов у цей світ, супроводжували його протягом життя.
Щодо відповідальності та вимог, то сама мала нагоду переконатися на власні очі, яким небайдужим був полковник Сіньковський. Одного разу він завітав до товариства «Червона калина» ще в ті часи, коли в нашому приміщенні відбувалися консульські прийоми, поцікавився, як набути громадянства України та отримати закордонний паспорт. Ми розговорилися, і Михайло Данилович розповів про своє життя, початок професійного шляху та взявся готувати документи. Робочий день завершився, тому він люб’язно погодився підвезти мене додому – у мікрорайон Октябрський. Біля кінотеатру «Юность» він звернув увагу на двох міліціонерів у форменому одязі, які розстебнули комірці, недбало закинувши краватки на плече, познімали кашкети, поклавши їх на машину «Дорожньо-патрульна служба», біля якої вони стояли та плювали на землю лушпайки від соняшникового насіннячка. Михайло Данилович зупинив свою автівку, підійшов до молодих чоловіків, щось їм тихо сказав. Реакція була миттєва: за секунду вони набули нормального вигляду.
Полковник, повернувшись до машини, з прикрістю зауважив: «Як соромно, коли ось такі недолугі мужчини надівають форму. Вони мали б розуміти, що форма не тільки зовнішній, а і внутрішній світ людини зберігає у відповідному стані. На те вона й називається «форма». Прикро, що доводиться з подібними явищами стикатися».
Ми ще кілька разів зустрічалися, поки Михайло Данилович одержав свій паспорт. Востаннє розмовляли за місяць-півтора до його кончини.
Нема вже й дружини полковника, не стало старшої доньки. Але життя триває в молодшій Оксані та її чотирьох доньках і онуках.
Знаю, що в селі Гребеники своєму шанованому за життя землякові, у школі, де він навчався, має з’явитися незабаром музей. Там тепер і речі та фото Михайла Сіньковського.
Його пам’ятають колишні колеги, про нього знатиме наступне покоління гребениківців. Віриться, що серед них, нинішніх молодих людей, знайдеться кілька таких, хто вирішить боротися зі злом та усілякими негідниками, прийнявши одне, правильне на все життя, рішення: якщо не я, то хто?
Аліса КОХАНОВА.