Поетеса Ліна Костенко – наша сучасниця, як митець вона «вписана» у свою епоху. Її творчість стала небуденним явищем сучасної української поезії, явищем, яке на наших очах помітно впливає на весь її подальший розвиток.
Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року в місті Ржищеві на Київщині у родині вчителів. Подальше життя пов’язане з Києвом, де вона вчилася у середній школі, а після її закінчення у Київському педагогічному інституті. У 1953 році залишила його і поїхала навчатися в Московський літературний інститут ім. М. Горького, який закінчила з відзнакою у 1956 році. Ліна Костенко була однією з перших найпомітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на рубежі 50–60-х років двадцятого століття.
СВIТОГЛЯД,
РИСИ ХАРАКТЕРУ
Кажуть, ріки мають великий вплив на людей. Тим, хто народжується на їх берегах, вони передають частину своєї енергії. Згадаймо Олександра Довженка з його «Зачарованою Десною»: що більша ріка – то щедріші дарунки. А маленька Ліна зі Ржищева мала нагоду з юних літ споглядати красу Дніпра, відчувати його впевнену могутність і силу. Доленосна ріка супроводжувала її й по переїзді до Києва. А ще в передвоєнні часи столичний Київ говорив майже виключно українською мовою. Мужнє чекання разом з матір’ю безневинно засудженого батька теж вплинуло на формування духовного світу майбутньої поетеси. А потім була війна, жахливі й сумні «біженські мандри». Тоді Ліні було одинадцять років. Упродовж цілого життя переходила борознами випробувань, а вони укріплюють душу. І війна –чи не найглибша з цих борозен. Вона поставила першу зарубку на дереві творчості.
ДУХОВНI ОРIЄНТИРИ
ТВОРЧОСТI ЛIНИ КОСТЕНКО
Естетичне й життєве кредо Ліни Костенко – чиста й абсолютна правда без крихти фальші, а ще – наполегливість і праця, праця, праця. У поемі «Зоряний інтеграл» є такі рядки:
Спадковість? – Совість.
Мрія? – Інститут.
Любов? – Життя.
Зненависть? – Трутні.
Минуле? – Труд.
Позаминуле? – Труд.
З таким минулим – можна і в майбутнє!
Важлива тема творчості Ліни Костенко – це роздуми про час і вічність, про вічне і невмируще в людській душі, непроминущі цінності життя. Людина як найвища цінність перебуває в епіцентрі художніх роздумів, про що б не писала авторка. Роздуми над здобутками сучасної науки та втратами духовних орієнтирів сучасної людини вилились у такі рядки: «Цінує розум вигуки прогресу, душа скарби прадавні стереже».
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
Ліна Костенко
Ліна Костенко – тонкий лірик, авторка прекрасних віршів, ніжних, чарівних. Творчість її не розмежуєш на інтимну та громадянську: настільки тісно переплелися особисте та суспільне, настільки органічно вони вживлені в художнє полотно й до певної міри навіть живляться одне одним.
Безкомпромісність – ось пароль її поезії. У часи, коли ідеологічний контроль над словом і думкою людини після короткої хрущовської «відлиги» знову став тотальним, від Ліни Костенко вимагалося бути такою, як усі.
У поезії чується бунт проти стандартизації, спрощення, примітивізації людини. Неповторність – ось друге з ключових понять, смислових знаків волелюбної музи Ліни Костенко.
Людмила Тарнашинська писала: «Покликання поета – не тлумачити, не з’ясовувати, а передавати у слові своє відчуття часу, його ритм, його аромат, так само як не взаємообумовленість того, що ми звемо минулим, торішнім та й майбутнім». І дійсно, поезія Ліни Костенко відтворює плинність часу, кожної миті, яку вона благословляє:
Звичайна мить,
Звичайна хата з комином,
На росах і дощах
Настояний бузок.
Оця реальна мить
Вже завтра буде спомином,
А післязавтра – казкою казок.
Основні мотиви її творчості такі: історія нашого народу, єднання людини з природою, філософічність буття, тема поета і поезії, тема кохання, тема війни, тема творчої праці, тема моралі тощо.
Філософська лірика
Вражає читача щирість висловленої думки, емоційність слова, за допомогою яких розкривається людська душа. І саме над нею найчастіше замислюється письменниця, її хвилює те, що спотворює душу, що знищує життя:
Не так та річка Лета,
Не так цензура та гірка,
Як самозречення поета
Брехнею власного рядка.
Ліна Костенко – справжній майстер художнього світу. Вона філософськи осмислює зміст життєвих проблем, розкриває найсуттєвіші почуття людини, її неповторність і складність, суперечливість і красу. У її ліриці звучать і мотиви Великої Вітчизняної війни, й роздуми про важливість творчої праці, бажання залишити по собі добру пам’ять, любити людей і природу, берегти їх.
Вірші поетеси наповнені філософською наснагою роздумів про роль мистецтва, відповідальністю митця перед часом, своєю совістю. Костенко засуджує нещирість, пристосуванство й, безумовно, возвеличує народ, Вітчизну, кохання.
Тематичний обрій поетеси досить широкий. Самобутність її в тому, що вона художньо осмислює загальнолюдські цінності.
З великою тривогою Ліна Костенко закликає нас жити у злагоді й любові. Як заповіт, звучать її слова: «Не відступитися й не покласти лжу на струни». Не можна зрікатися високих ідеалів наших предків, власної культури й мови. Проблеми мови порушені поетесою в кількох її віршах. Найдраматичнішим у поезії «Біль єдиної зброї» є те, що рідній «трагічній мові» труну «не тільки вороги, а й діти власні тешуть». Отаких безбатченків чимало ще й сьогодні «на нашій – не чужій землі». Названа поезія сильна вірою поетеси в те, що дух народу та її мову не вбити нікому:
Безсмертна мова! Ти смієшся гірко.
Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.
Вони ж дурні, вони ж знімали мірку
З твоїх принижень – не з твоєї величі.
Її поезія художньо осмислює загальнолюдські цінності, примушує задуматись над тим, що залишає по собі людина. Думки про сенс у житті, духовність і бездуховність порушено у вірші «Вже почалось, мабуть, майбутнє». Тут читаємо: «Шукайте посмішку Джоконди, вона ніколи не мине». Розуміючи швидкоплинність матеріальних цінностей, завжди треба пам’ятати про духовні: красу, мистецтво, любов до людей, любов і вірність батьківщині.
У поезії Ліни Костенко є свої лейтмотиви, тобто наскрізні теми, образи.
Уже в перших збірках поетеси болісно зазвучав мотив дитинства, убитого війною. Потрясіння, пережите поколінням її ровесників у роки фашистської навали, довго мучило пам’ять, відлупившись у низці поетичних творів.
Нелегка творча доля Ліни Костенко зумовила появу в її поезії мотиву морального стоїцизму митця. Недарма серед її супутників і співрозмовників бачимо Сковороду, Шевченка, Пушкіна, – тих, кого світ ловив, але не впіймав…
Найбільше гармонії та душевної злагоди – у тих віршах поетеси, де домінує мотив єднання людини з природою.
Тема відпочинку душі серед гармонійної природи, частиною якої є й сама людина, переростає, отже, у мотив апокаліпсису, зникання життя, викликаного людською нерозумністю.
Пейзажна лірика
Для кожної людини надзвичайно важливими є вміння радіти життю, його незвичайним і буденним подарункам. Ліна Костенко щедро наділена оцим даром радості, умінням відчувати неповторність кожної хвилини, талантом ділитися з усіма своєю трепетною любов’ю, своїм щастям буття. Для неї «благословенна кожна мить життя на цих всесвітніх косовицях смерті», вона вдячна за кожен прожитий день: «Вечірнє сонце, дякую за день!».
Пересічна людина не помічає краси навколишнього світу. Поетеса здатна віднайти прекрасне у найнепримітніших речах: «якийсь листочок осінній, і вже стоїш в потрясінні». У своїй любові до всього сущого вона ніби зливається з природою, стає гармонійною й невіддільною її частиною:
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність.
Поетеса любить перебувати наодинці з деревами й квітами, відпочивати в лісі, біля озера чи річки. У ці дорогоцінні хвилини очищається душа, сповнюється любові та прощення, глибокого розуміння одвічної мудрості й природи, «непорушності віковічних устоїв духовного єства людини, людяності, краси» (В. Брюховецький).
У пейзажній ліриці Ліни Костенко часто зустрічаємо слово «люблю». Природа, ніби відчуваючи настрій людини, приймає її болі й страждання, наснажує світлою радістю й тихим умиротворенням, дарує відчуття скороминущості суєтного людського життя й вічності навколишнього світу, і поетеса відповідає їй любов’ю та вдячністю:
Мене ізмалку люблять всі дерева,
І розуміє бузиновий Пан,
чому верба, від крапель кришталева,
мені сказала: «Здрастуй!» – крізь туман.
Чому ліси чекають мене знову,
на щит піднявши сонце і зорю. –
Я їх люблю. Я знаю їхню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю.
Якщо, за визначенням В. Панченка, ріка у творах Ліни Костенко є символом стоїцизму, то ліси, сади, взагалі дерева – символом торжества життя. Природа для неї така ж одухотворена, як людська душа. Єдність із зеленим світом – це спорідненість із духовним космосом нашої планети, гостре відчуття неподільності всього живого. У вірші «Послухаю цей дощ» про це сказано дуже чуйно й водночас відверто:
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись
мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
Та, може, це і є моя найвища сутність.
Природа, особливо дика, вільна і свавільна, для Ліни Костенко – щось значно більше, ніж просто група дерев чи стихія. Це окремий світ у світі, до речі, завжди набагато щедріший і чистіший від людського.
Iнтимна лірика
Емоційним багатством відзначається й інтимна лірика поетеси з мотивом любові як прекрасної стихії ніжності й осяяння душі. У книзі «Вибране» вона складає розділ «Безсмертним рухом скрипаля».
Люблю до оніміння,
до стогону, до сліз…
Це дуже характерні для інтимної лірики Ліни Костенко рядки з вірша «Недумано, негадано». Ще й тим характерні, що в них – бунт проти ерзац-почуттів, напівлюбові, лукавства й розрахунку.
Ти пам’ятаєш, ти прийшов із пристані.
Такі сади були тоді розхристані.
І вся в гірляндах, як індійська жриця,
Весна ряхтіла в іскорках роси.
Плакучі верби не могли журиться,
Такі були у іволг голоси!
На перший погляд здається, що про кохання тут не сказано жодного слова. Але це поверхове враження. Насправді ж тут кожне слово промовляє про любов. Навіть не промовляє, а кричить, шаленіє. Бо йдеться про свято любові. У поетеси немає слів, які про це свято сказали б прямо. Тому вона показує захмелілу від щастя природу – розхристані, немов сп’янілі від весняної повноти життя, сади, гостру свіжість вранішньої роси, що виблискує під першими сонячними променями, бентежно-радісний спів птахів, що не дають журитися навіть плакучим вербам. «Настрій» природи абсолютно відповідний настрою сповненої любовними почуттями героїні.
Та, як це завжди буває в поетеси, найбільш уразливі рядки – у фіналі твору. Саме вони надають довершеності:
А під вікном цвіли у нас троянди,
Не вистачало трішечки доби,
А на дошку прозорої веранди
Ходили то дощі, то голуби…
Це дає нам відчуття і бачення середовища, у якому перебували двоє сп’янілих від щастя людей, їм так було добре вдвох, що вони не могли набутися одне з одним –
«не вистачало трішечки доби». При всій зовнішній простоті, остання фраза надає поезії остаточної довершеності.
Якщо все ж таки спробувати схарактеризувати любовну лірику Ліни Костенко зі змістового боку, то треба зазначити, що вона містить досить широкий емоційний спектр цього почуття – від його найвищої піднесеності, своєрідного «піку» почуттєвого піднесення, коли любов, здається, набуває ознак від близької до божевілля навіженості до більш спокійних, навіть пригасаючих станів. Любов – невгамовна пристрасть:
Спини мене, отямся і отям,
Така любов буває раз в ніколи.
Вона ж промчить над зламаним життям,
За нею будуть бігти видноколи.
Вона ж порве нам спокій до струни,
Вона ж слова поспалює вустами.
Спини ж мене, спини і схамени,
Ще поки можу думати востаннє,
Ще поки можу, але вже не можу.
Заземлюючись у рідний ґрунт, використовуючи історичний досвід рідного народу, письменниця проводить ідею невмирущості духовних цінностей, що надає її поетичним творам актуального звучання. Тому, перефразовуючи відомі слова Олександра Довженка, можна сказати: Ліна Костенко – дочка свого часу і повністю належить сучасникам.
Галина КРИЖАНIВСЬКА.