У злочину, вчиненого в Рибницькій в’язниці, немає терміну давності, як немає терміну давності й у всіх військових злочинів. Новим поколінням необхідно знати правду про Велику Вітчизняну війну, шанувати пам’ять загиблих і розуміти, якою величезною ціною нашому народові дісталася перемога над фашизмом.
5 серпня 1941 року для Рибниці почалися найважчі дні фашистської окупації, яка тривала до 30 березня 1944-го. Два роки й вісім місяців на рибницькій землі господарювали німецько-румунські загарбники. У місті була створена в’язниця, де містилися комуністи, підпільники, партизани, румунські антифашисти. Також було створено єврейське гетто.
За роки Великої Вітчизняної війни в Рибницьку міську в’язницю і табір при ній (за неповними даними) було кинуто близько 3 тисяч осіб. Серед загиблих – 1 470 жінок, 1 180 чоловіків та 350 дітей.
За десять днів до звільнення Рибниці від фашистських окупантів, у ніч з 19 на 20 березня 1944 року, в приміщенні тюрми карателями так званого «калмицького кавалерійського корпусу», за участю німецьких і румунських солдатів, під командуванням коменданта Пантелія Валуце був проведений розстріл 270 ув’язнених. Потім, щоб приховати сліди злочинів, в’язниця була підпалена. Вижити вдалося лише семи в’язням.
Завдяки цим живим свідкам, родичам загиблих і очевидцям тих подій, багатьом фашистським злочинцям не вдалося уникнути покарання. Деяких карателів розшукали лише в сімдесятих роках двадцятого століття. П’ятьох учасників розправ над нашим народом судили в Миколаєві. На суді були присутні також і свідки з Рибниці. Усіх карателів засудили до вищої міри покарання. У 1968 році в калмицькому місті Елісті відбувся ще один суд, на якому військовим злочинцям так званого «калмицького кавалерійського корпусу» присудили великі терміни ув’язнення, а Нембурову, який командував есесівцями, винесли смертельний вирок – розстріл.
Пам’ять про ті події повинна жити в серцях людей, передаватися новим поколінням. Для цього зберігаються історичні документи, створюються книги та фільми, для цього наша газета друкує матеріали, які нагадують про важливі дати в історії нашої Батьківщини, нашого народу.
Серед небагатьох свідчень в’язнів Рибницької тюрми, що дійшли до нас, є спогади Кирила Цуркана (колишнього керівника Слободзейської підпільної організації). Вони були опубліковані кандидатом історичних наук Петром Шорниковим у 2004 році в кишинівській газеті «Русское слово».
1960 року вийшла у світ книга єдиного вцілілого з ув’язнених румунських антифашистів (усього їх було 60) Матея Галла (Matei Gall). У книзі під назвою «Злочин» він розповів про страшні подробиці військових злочинів, скоєних німецькими та румунськими фашистськими окупантами на території Рибницької в’язниці.
У книзі Катерини Беспалько «Рибниця. Хроніки воєнних років» ви можете прочитати спогади Тимофія Мораренка, якому вдалося втекти з двору тюрми під час розстрілу.
Є ще кілька фотографій згорілої будівлі в’язниці.
От, мабуть, і все.
Та хіба мало цієї правди для того, щоб пам’ятати про ті страшні часи? Пам’ятати, щоб знати, щоб не допустити цього ще раз. Щоб усвідомлювати, що таке націоналізм. Щоб розуміти, що саме націоналізм перетворюється у фашизм. Багато з тих, хто забув уроки історії, вже сьогодні наступають на ті ж самі граблі. І знову гинуть люди, знову горе наповнює душі матерів.
Щоб ці злочини ніколи не повторилися, ми мусимо пам’ятати – у них не повинно бути терміну давності.
Дмитро АКIНIН.
Фото з вiдкритих джерел.