Чи задумувалися ви коли-небудь, звідки в душі людини народжуються геніальні вірші? Від чого з’являється дивовижний дар, який спонукає звичайні слова звучати по-новому – так, що сильніше б’ється серце і захоплює подих?
Поетичне слово містить у собі якусь незриму, непомітну і водночас велику силу. Воно народжується не на Землі, а десь у височині блакитного неба. Де і коли був написаний перший віршований твір – невідомо. Можливо, то була молитва, первісне заклинання чи гімн природі? А можливо, це було перше освідчення в коханні? В Японії вважається, що поезію принесли на землю боги.
Поезія – один із найгеніальніших винаходів людства. Перефразовуючи слова поета Бориса Олійника, можна сказати, що поезія «…нас охрестила на людину, піднявши з чотирьох до піднебесь».
Традиція святкування Дня поезії була започаткована 1999 року. Тодішній генеральний директор ЮНЕСКО, японець Коїтіро Мацуура, зазначив: «Поезія – це найважливіше культурне явище, всеосяжна мова, що передає внутрішнє прагнення людини жити разом з іншими й тим самим необхідна для зближення народів. Будучи відображенням і дзеркалом суспільства, поезія – головний засіб самоствердження і дієвий важіль творчості, прогресу та загального розвитку».
Саме тому ухвалою 30-ї сесії ЮНЕСКО встановлено Всесвітній день поезії – свято, яке відзначається щороку 21 березня (в день весняного рівнодення). Уперше воно було відзначене 2000 року.
Що таке поезія?
У житті все починається з чогось: річечка – зі струмочка, дерево – з коріння. Так і в поезії. Тарас Шевченко і Леся Українка, Іван Франко і Сергій Єсенін, Олександр Пушкін і Михайло Лермонтов, Ліна Костенко і Василь Симоненко… Ці імена входять у наше життя з дитинства і залишаться з нами до кінця. Кожний знаходить у їхній творчості щось своє, близьке і зрозуміле. Духовно бідною залишається та людина, якій байдуже поетичне слово.
Кожен вірш – це сповідь поета, якийсь незабутній епізод із його життя. Ось міркування сучасної поетеси Ольги Медуниці:
Що таке поезія?
Це – мука:
Підступає, множиться, болить.
Іноді візьме тебе за руку,
Іноді відпустить і мовчить.
Що таке поезія?
Це – свято:
Грає в тобі музикою слів,
Молодечо, радісно, крилато
Викресає іскру з почуттів.
Що таке поезія?
Це – совість:
Бо коли несила говорить,
То вона заплаче… І говорить,
І сльозою кожною бринить.
Що таке поезія?
Це – проза,
Що до рими пнеться в лабіринт.
Вулканічна лава, що морозить.
Жар вогню, що в спеку холодить.
Що таке поезія?
Молитва.
Звернення до Бога і людей.
Це – любові невимовне світло,
Що до Тебе крізь цю ніч веде.
Поезія –рідна сестра моя
«Поезія. Таке коротке і таке змістовне слово! Вона і втішить, і пригорне, і приголубить. Мої вірші є своєрідним поетичним щоденником. Усі свої болі, все, що почула, побачила, виливаю на папері. З поезією стає легше на душі». Це вислів Ліни Костенко, яку вважають найправдивішою поетесою сучасності.
Серед інших майстрів слова живе вона як «нерозгадане чудо», «голос народу» зі своєю долею. А що ж таке людська доля? Можливо, вона намальована на долоні кожного з нас або позначена зорями на нічному небі? А може, при народженні людина опиняється на роздоріжжі та сама мусить вибирати стежку, якою йтиме? У народі кажуть: доля посміхнулася, чи доля відвернулася. То, можливо, доля – це неземна дівчина, що веде нас по життю; коли посміхнеться, нам пощастить…
Для поетів сама поезія є долею, вона прозирає крізь вірші, тому виокремити щось одне – важко. Ліна Костенко свою долю бачила такою:
Наснився мені чудернацький
базар:
під небом у чистому полі,
для різних людей, для щедрих
і скнар,
продавалися різні Долі.
Одні були царівен не гірш,
а другі – як бідні Міньйони.
Хто купляв собі Долю за гріш,
а хто – і за мільйони.
Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто – золотом золотим,
а дехто – вельми сумнівним.
Долі-ворожки, тасуючи дні,
до покупців горнулись.
Долі самі набивались мені.
І тільки одна відвернулась.
Я глянула їй в обличчя ясне,
душею покликала очі…
– Ти, все одно, не візьмеш мене, –
сказала вона неохоче.
– А може візьму?
– Ти собі затям, –
сказала вона суворо, –
за мене треба платити
життям.
А я принесу тобі горе.
– То хто ж ти така?
Як твоє ім’я?
Чи варта такої плати?
– Поезія – рідна сестра моя.
А правда людська – наша мати.
І я її прийняла, як закон.
І диво велике сталось:
минула ніч. І скінчився сон.
А Доля мені зосталась.
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, –
у мене жодних претензій нема
до Долі – моєї обраниці.
Дзвінкий струмок,
що витікає з надр душі
А як не згадати долю відомого письменника, поета, художника, критика Тараса Шевченка, який народився та помер о цій весняній порі. Пам’ятаєте, він питав: «Доле, де ти? Доле, де ти?» І сам відповідав:
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава – заповідь моя.
Справжня поезія – неповторна. Це не завжди означає виняткову оригінальність чи сміливий експеримент. Поезія може розповідати й про цілком знайомі, буденні речі звичайними словами, але розкривати їх по-новому, давати нам новий погляд. Поезію та звичайне мовлення можна порівняти з алмазом та графітом. І дорогоцінний камінь, і темно-сірий мінерал складаються з однієї й тієї ж речовини – вуглецю, але атоми в їхній структурі поєднані по-різному. Так само і поезія може складатися з цілком звичайних слів, які ми чуємо щодня, але поєднувати їх по-новому, створюючи досі небачені словесні коштовності. Творчість поета саме і полягає у тому, щоб знайти цей новий, неповторний, ніким ще не випробуваний спосіб поєднання слів, який може вразити читача, знайти шлях до його душі й залишити у ній слід. Змінити щось у людині назавжди…
Справжня поезія – безсмертна. Так, можна заперечити, що мало чого є у світі настільки ж нетривкого, ніж слова — чи то на папері, чи на камені. Поезія за властивостями подібна до алмазу, але не має його твердості. Однак згадаймо слова Воланда «Рукописи не горять» – героя великого роману Булгакова. І навіть через тисячі років віднайдений серед пісків пустелі клаптик папірусу зі словами стародавнього поета зберігає свою силу. Ця поезія приходить до нас через час та простір і торкається нашої душі так само, як і сучасна.
Людина, що перебуває у фокусі поетичних променів – це складна особистість, чутлива до найдрібнішої неправди, інтелектуально багата, не заспокоєна в духовній суті. Її поезія – це не просто точна рима. У поезії має бути душа поета. Таку думку висловив Василь Симоненко у вірші «Про поезію»:
Поету, кажуть,
треба знати мову
Та ще й уміти вправно римувать.
Натхнення і талант –
і все готово,
Слова самі піснями забринять.
То правда все, але не
в тому сила,
Мені здається, що не тим вірші
У дні тяжкі серця наші палили,
Любов і зненависть будили
у душі.
Бо не запалить серце
точна рима,
Яку хтось вимучив за місяць
чи за ніч.
Ні, інша сила, буйна, незборима,
Вогнем і пристрастю напоює
ту річ.
Ні, інша сила так цілющо діє,
Словам велику надає вагу,
Бо з нею світ цвіте і молодіє
І світло б’є крізь морок і пургу.
Без неї рими, точні й милозвучні,
Не варті навіть драного гроша –
Слова звучать примусить сильно
й гучно
Лише одна поетова душа.
Поезія – це скарб усіх віків
Коли на серці важко, коли душу розриває туга або коли мрії від радості, як шалені коні, летять вперед за далекий горизонт – життя стає дивним віршем. Таким особистим, рідним, своїм. І без сумнівів можна сказати: без поезії не минули дні жодної людини. Хай то будуть вірші зі старих книжок чи рядки, які доводилося заучувати у школі, чи, може, навіть те, що тихенько якось зазвучало в серці, коли прийшла весна.
Чи не вірші спонукали наважитися розповісти те, про що сором’язливий закоханий мовчав роками? Чи не вірші кликали щирого патріота боронити свою землю? Чи не вірші заспокоювали обділену долею сироту?
Можна нескінченно наводити приклади «надзвичайно важливого і високого місця поезії в житті людини», можна писати довжелезні твори-роздуми про вплив віршів на формування особистості, можна дискутувати з любителями прози, але усі ці речі є занадто мізерними в порівнянні з маленьким теплом у грудях людини, яка тримає в руках збірку улюблених віршів.
Поезія – це мистецтво, що вірує у правду і любов, радощі та страждання, зустрічі та розлуки. Тому вона, поезія, живе й житиме, доки людське серце виповнюватимуть найтонші й найглибші почування.
Лариса ПАНАЇДА,
вчитель української мови та літератури Кам’янської середньої школи № 2.