Якщо запитати різних людей про Перемогу – найзначнішу, про яку й говоримо з особливою інтонацією, – багато хто, звичайно, відповість, що здобули її в травні 1945 року. Проте маємо не менш важливу дату, свою для кожної країни та кожного регіону, – день визволення від фашистських загарбників. Дати різні, а об’єднує їх те, що для жителів міст і сіл визволення стало передвісником Перемоги.
На землі Придністров’я остаточно повірили в те, що фашизму – кінець, у березні 1944-го. Саме тоді в ході Умансько-Ботошанської операції мирне населення Кам’янщини було визволене з важкого німецько-румунського ярма.
«Понад два роки господарювали окупанти на кам’янській землі: чинили беззаконня, грабували та жорстоко вбивали. Проте дух радянських громадян не вдалося зламати, боротьба із загарбниками не припинялася ні вдень, ні вночі, – наголосив у зверненні на честь 77-ої річниці визволення Кам’янського району Президент ПМР Вадим Красносельський. – Багато кам’янчан поповнили лави Червоної Армії, визволяли міста Радянського Союзу та Європи, брали участь й у звільненні своєї малої батьківщини».
Пригадаймо, шановані читачі, якою була переможна хода березня-1944-го. 18-го числа о 22 годині 45 хвилин партизанський загін «Радянська Молдавія», що нараховував близько 100 вершників, увійшов у село Окницю. «Місцеві жителі зібралися в центрі села. Звідкілясь раптом узялася гармонь, і втоми як не бувало: «Російська бариня» змінялася запальною «Молдавеняскою». Взаємній радості не було меж», – писав командир загону Яків Мухін у мемуарах, опублікованих у книзі «Партизани згадують».
Визволителі пройшли чималий шлях: загін із Полісся вирушив у рейд 6 лютого 1944 року. На території Житомирської, Рівненської, Тернопільської, Кам’янець-Подільської та Вінницької областей України партизани збирали інформацію про пересування противника й організували масштабну диверсійну діяльність. Тим самим вони надавали вагому допомогу маршалові Івану Конєву, під командуванням якого 2-ий Український фронт 5 березня 1944 року розпочав Умансько-Ботошанську операцію.
18 березня війська фронту вийшли на річку Дністер на ділянці Садковиці – Грушка. «Під час форсування Дністра та розширення плацдармів велику допомогу військам фронту надало місцеве населення, – читаємо в книзі «У боях за Молдавію». – Жителі придністровських сіл Грушка, Кузьмин допомагали збирати різного роду підручні засоби для переправи, надавали допомогу в будівництві мостів, показували зручні для переправи ділянки річки, віддавали бійцям на злам сараї для споруди переправ, пропонували рибальські човни, аби швидше розбити фашистів».
19 березня Мухін прийняв рішення вести свій кавалерійський загін на південь уздовж Дністра в районний центр Кам’янку. «Незабутня зустріч відбулася в селі Кузьмин. На околиці нас зустріли майже всі жителі. На великому підносі, покритому вишитим рушником, лежали свіжоспечений хліб, сіль, бринза і стояла карафа з вином. Я зліз із коня, схилив коліно та із вдячністю прийняв цей дар», – згадував командир.
У Кам’янку була вислана розвідка, яка принесла тривожну звістку: в самому райцентрі гітлерівців немає, зате у Подоймі та Подоймиці – селах, розташованих нижче за течією Дністра, дислокований батальйон вермахту.
20 березня партизани увійшли до Кам’янки та з’ясували, що тут зосереджено близько 10 тисяч тонн продовольства та фуражу. Все це підготовлене окупантами для відправки на захід. Вантаж розташовувався на залізничній станції. Бої за неї партизани вели з фашистами декілька днів. Станція переходила з рук у руки. Усвідомивши, що вивезти награбоване навряд чи удасться, загарбники вирішили знищити склади з продовольством. Партизани ж за підтримки місцевих підпільників прагнули утримати станцію з запасами до приходу регулярної армії.
23 березня о 7:30 25-та танкова бригада підполковника Івана Міщенка у складі 3 танків і 2 самохідних артилерійських установок вирушила з Грушки на Кам’янку. О 9:40 бронетехніка досягла райцентру і вступила в бій за залізничну станцію. Противник устиг підпалити склади та підірвати паровоз, а потім відступив до Подойми.
Після того, як пожежу на станції погасили, командир 29-го танкового корпусу генерал Іван Кириченко наказав продовжувати наступ. «О 14:00 бригада з боєм увірвалася в с. Подоймицю. Велика група піхоти противника в паніці бігла берегом Дністра у напрямі Рашкова», – записав у журналі бойових дій Іван Міщенко.
О 15:00 радянські танки за підтримки партизанів увійшли в Рашків. Батарея противника, розташована на правому березі Дністра, відкрила артилерійський і мінометний вогонь. Тоді партизани зайняли позиції біля річки, встановили 20 трофейних кулеметів і почали масивний обстріл ворожих батарей. Відкрила прицільний вогонь і бронетехніка. Бій за Рашків тривав близько двох годин.
«Особливо сильний опір противник чинив у Катеринівці, переходячи в контратаку з північного та південно-східного лісу танками та піхотою, зібраною з тилових частин 75-ї піхотної дивізії. Усі контратаки противника були відбиті з великими для нього втратами», – відзначив генерал Іван Кириченко. До 21:00 години Катеринівка була повністю очищена від противника, а 24 березня 1944 року стало днем повного звільнення Кам’янського району від німецько-румунських окупантів.
З тих пір ця дата є найбільш знаменною й урочистою для кам’янчан. Цього дня ми згадуємо Холокост –жертви етнічних і політичних страт, які проводилися окупаційною адміністрацією так званого губернаторства Трансністрія. Схиляємося перед безкомпромісною боротьбою підпільників, які протистояли загарбникам із серпня 1941-го до переможної весни 1944-го, та перед величним подвигом солдатів-визволителів.
«На жаль, нинішня епідемічна ситуація не дозволяє нам відзначити 77-му річницю визволення Кам’янського району так урочисто і масштабно, як ми звикли. Через нову хвилю коронавірусу неможливо провести багатолюдний мітинг, інші меморіальні заходи. Проте кожен може виразити свою вдячність воїнам-визволителям, поклавши квіти до обелісків, які споруджені в пам’ять про Велику Вітчизняну війну», – зазначив глава Кам’янської державної адміністрації Володимир Бичков, звертаючись до земляків.
Не масштабно, але з найщирішими почуттями відбулися в пам’ятні для Кам’янщини дні меморіальні церемонії в кожному населеному пункті. Нащадки переможців несли до обелісків вінки та квіти. До пам’ятника Невідомому солдату, встановленому над братською могилою, в якій покояться полеглі в боях за Кам’янку, поклали червоні троянди керівники району, представники трудових колективів і громадських організацій. Городяни – сім’ями та поодинці – упродовж дня все йшли до меморіалу, щоб віддати шану пам’яті солдатам Великої Вітчизняної, адже на мармурових плитах увічнені імена батьків, дідів і прадідів, які загинули на фронті та покояться десь на далекій чужині. Тут зосереджена людська пам’ять. І доки холодні плити зігрівають пелюстки квітів, доки ллються на них воскові сльози поминальних свічок – ця пам’ять безсмертна.
Ніна ПАНАЇДА.
Фото з сайту держадмiністрації м.Кам’янка.