Люблю весну, та хто її не любить,
Коли життя цвіте, як пишний сад.
І, мов у сні, шепочуть листя губи,
І квіти шлють солодкий аромат…
Володимир СОСЮРА
А хто її не любить?..
Дійсно, покажіть мені людину, яка не любить весну? Не чекає її свіжого подиху? Не прислухається до перших її співів? Не ніжиться під ще не зовсім теплим весняним променем?
Весна – тендітна зеленоока фея, яка своєю силою оновлення поборює морозне панство чванливої зими. Ні, білокрила королева ще зовсім не хоче покидати землю. Вона то січе пронизливим дощем, то запускає своїх білих мух, то морозним вітрищем намагається залізти у кожну шпариночку… Але земля, відчувши весняний подих нової життєдайної сили, прокидається, вмивається рясним теплим дощиком і починає оживати. Онде на галявині з-під сніжного полону простягають свої крихітні листочки перші провісники весни – проліски. Дерева стоять ще сірі та непривабливі. Та залишилося зовсім трохи часу, коли їхні обважнілі бруньки розкриються, випустивши на волю такий запашний біло-рожевий цвіт і прозору, ще зовсім юну зелень.
Весна… На повні груди її вдихаєш, і тьмариться в голові від п’янкого аромату, пташиного щебету, гомінких струмків, сонячних зайчиків. Твоє тіло окутує дивна насолода. Ти кожною своєю клітиночкою, кожним нервом відчуваєш її – сильну і в той самий час слабку, ніжну і бурхливу, загадкову і таку передбачувану – весну. І якась нестримна енергія наповнює твої вени, хочеться жити, радіти, летіти, творити.
Мабуть, саме такою енергією було наповнене серце великої поетеси Лесі Українки, яка так тонко відчувала весну й оспівувала її у своїх безсмертних творах «Стояла я і слухала весну», «В магазині квіток», «Перемога», «Була весна весела, щедра, мила», «Contra spem spero». Мабуть, були зачаровані силою весняного поступу Т. Шевченко («Встала весна»), І. Франко («Дивувалася зима»), П. Тичина («Ви знаєте, як липа шелестить»), М. Рильський («І знов весна, знов жайворонки в полі»), Д. Павличко («До мого вікна підійшла весна»), В. Стус («Весна! Весна! – від поночі до рання»), М. Луків («Весняний день. Вологий вітер. Хмари»), М. Вороний («Блакитна Панна»), М. Вінграновський («Коли ви, як зелені волейболісти»), А. Костецький («Весна дарує кожному, що треба і що хочеться»)…
У полоні цієї красуні-весни побували й митці слова, і геніальні композитори, й неперевершені художники, й талановиті архітектори та дизайнери. Багатьох надихала вона своєю ніжністю та красою, своєю силою та енергією. Не залишились осторонь цих чар і наші придністровські письменники й поети, які теж неодноразово торкаються теми весни у своїх творах. Та воно й не дивно, бо як можна не написати про весну на тій землі, де народилася прекрасна легенда про Мерцішор.
Весна – це життя
Саме легендою про Мерцішор починається нарис «Весна-красна» Миколи Коритника: «Вона до нас лебідкою пливе. Її відкриває березень дивовижною казкою про те, як на узліссі, біля самої ріки, з-під землі пробилась біленька квіточка. Зима розгнівалася на її сміливість і, розгрібаючи сніг руками, уколола собі палець колючкою. Гаряча її кров зігріла й оживила пролісок. Так з’єдналися білий і червоний кольори, що стали символом весни, молодості, доброти й кохання. З того часу жителі нашого краю у перший день березня дарують одне одному «Мерцішор» як найдорожчий дарунок».
А далі автор описує наш вічно молодий Дністер. Нашу річку, яка «на радощах, граючись відблисками», пробуджується навесні. Весна дарує їй рух: «на велику воду виходять гостроносі сигари-човни», «літня жінка… гідролог… схиляється над водою заміряти її температуру, помацати пульс…», «поспішають до суден, що вишикувалися біля фарватеру, річковики», «десятки кораблів, як човники, снують вверх-вниз, несучи на своїх плечах сотні тонн гравію, піску, металу, лісу, вугілля, зерна… Пихкають, понуривши голову, крани-велетні». Ось так ріка-трудівниця запрошує до роботи, бо прийшла весна, щоб продовжити життя.
Подарунок для мами
Так, весна – це життя. І, мабуть, недаремно саме навесні ми відзначаємо свято найдорожчої людини на землі, бо мати – це теж життя.
Відомий письменник Спиридон Вангелі в оповіданні «Проліски» через образ свого улюбленого персонажа, маленького хлопчика Гугуце, показує нам своє ставлення до матері, до тієї людини, яка запалює свічку нашого життя та намагається захистити від усіх негараздів і лихоліть.
Ніжні квіти весни в руках маленького героя оповідання символізують чистоту помислів та бажань. Дитина навесні своїх літ намагається виразити любов до найдорожчої людини через подарунок, який прагне придбати за власні «сім копійок». Наївне дитинча, як наївна весна на початку своєї ходи, докладає всіх зусиль, щоб його мрія про подарунок здійснилася. У надії нарвати хоча б пролісків для мами хлопчик засинає біля вікна під тихий шурхіт лапатого снігу. Та що ми бачимо, коли мати знаходить у маленькій долоньці свого дитинчати звичайнісінький ґудзик? На її обличчі сонячним зайчиком розцвітає весняна посмішка.
«…Чарівний ґудзик. Саме такий, який дуже потрібен був мамі…», – розповідає автор. Ви, певно, здогадалися, що то не просто чарівний ґудзик, то найцінніша річ, яку міг хто-небудь коли-небудь подарувати їй.
А наш маленький Гугуце обов’язково дочекається погожої весняної днини й нарве для своєї матусі букетик ніжних пролісків.
Чекання весни
Проліски – провісники весни. Ще всюди лежить сніг, який розкидала баба Хурделиця, коли тріпала свою перину, ще земля скута памороззю холодних ранків, а вони вже «виткнули свої личка». Так гарно авторка вірша «Чекання весни» Галина Васютинська метафорично зобразила ці тендітні квіточки. Поетеса теж із нетерпінням чекає на прихід зеленоокої красуні. З перших рядочків вірша видно, що зима вже всіх утомила своєю присутністю:
Від важкого снігу гілка схилилась.
А весна в дорозі десь забарилась.
На душі зовсім сумно. Галина Васютинська помічає, що не тільки люди чекають на весну: дерева безсило розкинули своє гілля під важким тягарем снігу, наче втомлені руки після виснажливої роботи. А весні наче байдуже. Здається, що вона зовсім забула про свої обов’язки й навіть не подає ніяких своїх ознак:
Не стікає гомінка вода з кручі,
Ще мовчать в садку пташинки співучі.
Та у другій половині вірша через крижану завісу морозного спокою пробиваються мажорні нотки весняного пробудження. Поетеса пише:
Але небо на мороз не зважає,
Нас блакиттю весняною розважає.
І з-під снігу ніжні проліски вгору
Личка виткнули, – найперші в цю пору.
Її невимовне бажання, щоб довгоочікувана весна прийшла, здійснилося. Адже всі ми знаємо: якщо підіймають до сонця свої крихітні голівки проліски, то весна вже не за горами.
І неважливо, як підмітив у своєму вірші ще один придністровський поет Віталій Сайнчин, що «віхола в полях іще гуляє, все вві сні під ковдрою зими», у повітрі вже пахне весною: «та уже природа відчуває подихи жаданої весни». Тонко відчуваючи навколишній світ, автор через поезію намагається показати нам красу пробудження землі після тривалого зимового сну:
І від весняного неспокою
Раптом все проснеться навкруги.
Талою весінньою ходою
У долини побіжать сніги.
Необхідна неабияка спостережливість та майстерність у володінні словом, щоб розпізнати ознаки весни, а потім так яскраво та поетично передати їх у поезії:
Сонячне проміння яскравіє,
Пада на засніжені поля.
Небо все частіше голубіє,
В дзеркалі його лежить земля…
Дні потроху світла прибавляють,
І ночей коротшають часи.
Проліски з-під снігу нас вітають –
Перші квіти ранньої весни.
Тільки людина, закохана в мальовничу природу рідного краю, так щиро та виразно може передати в декількох римованих рядках безмежну красу дивного дійства: перетворення зимового пейзажу на весняне оновлення землі.
Люблю весну таку веселу і квітучу
З приходом весни земля скидається на різнобарвний килим, гаптований розмаїттям квітів і трав. Куди не кинеш оком, всюди буяють сади та поля. Весняне небо розливається веселковим дрібним дощиком, який підбадьорює все живе до росту та цвітіння. І все цвіте, пахне, п’янить, захоплює та надихає на творчість. Наш земляк Володимир Лефтій, зачарований приходом весни, пише:
Весна настала рання,
Знов ожила земля,
Пахучий подих травня
Лягає на поля.
На суші і на морі
Весняний дме вітрець
І пахнуть світлозорі
Фіалки і чебрець.
Вологий подих ранку
Стрічаю навесні.
Яскравого світанку
Спалахують вогні.
Якщо порівняти пори року з часовими проміжками доби, то звичайно ж весна – це ранок. Це початок чогось незвіданого, нового, чистого. Весна дарує можливість відродитися, оновитися, наповнитися новими силами та емоціями. І як її за це можна не любити? Закохана в цю пору року й Анастасія Спориш. Вона погоджується з думкою про те, що саме весна народжує в душі кожного з нас надію на щось нове. Поетеса тепло і ніжно виражає свої почуття рядочками вірша:
Люблю весну таку веселу і квітучу,
Коли навколо все буяє і цвіте,
Коли дівчатка всі збігаються у купу
І кожна свій віночок знов плете.
Бо навесні цвітуть не тільки квіти.
Душа у кожного по-новому цвіте…
Надворі нова весна. А значить – час першоцвітів і зелені, свіжості й розквіту, сподівань і надій. Це час для виру кохання, для нових звершень, для творчого злету. І звичайно ж, це час улюблених віршів від майстрів слова, поезії, в якій переплітаються природа і людина, суспільне й особисте, маленьке та велике, миттєве і вічне. Весняні вірші по-особливому мальовничі й наповнені особливою енергією. Читайте і насолоджуйтеся! А поки будете читати, тихою ходою у вашу душу прийде зеленоока фея-весна. І коли це станеться, хочете ви того чи ні, життя заграє новими барвами, й із ваших уст злетить фраза:
Люблю весну, та хто її не любить
На цій чудесній, радісній землі!
Оксана IВАСIВА, вчитель української мови та літератури Кам’янської середньої школи № 2.