Поезія – це мова серця, стан душі, біль тіла, а вірші – це духовні діти, які не зникають безслідно. Тож поети – це особлива категорія людей, які бачать, чують і говорять серцем. До творців саме такого ґатунку належить і відома рибницька поетеса Людмила Василівна Стременовська.
Людмила Стременовська народилася 4 червня 1966 року в с. Обжиле Балтського району Одеської області. Після закінчення школи майбутня поетеса мріяла вступити в художнє училище, але через смерть матері мрія залишилася нездійсненною. Людмила вступила до Одеського ТУ № 10. 1984 року вийшла заміж, переїхала до Рибниці. Спочатку жінка працювала на фабриці нетканих матеріалів, потім – на Рибницькій нафтобазі оператором АЗС. Водночас заочно навчалася у Слов’янському університеті в Кишиневі. Згодом влаштувалася працювати до республіканської газети «Гомін», редакція якої тоді розташовувалася у Рибниці.
Свій творчий шлях поетеса розпочинає на сторінках рідної газети «Гомін». Саме тут 12 жовтня 1993 року уперше побачив світ віночок її поезій із власними ілюстраціями. З того часу її поетичний доробок постійно доповнюється новими талановитими віршами. Поетеса активно друкується на сайті «Стихи.ру», бере участь у літераторських форумах, конкурсах. Художні обрії поезії Л. Стременовської вражають своєю багатогранністю.
Громадянська тематика
У вірші «Про тебе, моє Придністров’я» кожен рядок пронизаний непідробною любов’ю до «синьонебого» краю з мальовничою природою, повагою до стійкості придністровського народу, що «знає про зловісний грім війни» й ціну мирної тиші. Поетеса вдячна долі, яка привела її в цей чудовий куточок землі, де вона змогла звити сімейне гніздечко і вперше дала голос своєму поетичному талантові. Все, чого бажає авторка республіці, що стала для неї рідною, це добробуту і процвітання:
Зростай в добробуті, садами розквітай,
Iскрися феєрверком водограю,
Врожаї небувалії збирай,
Мужній та молодій, мій рідний краю.
(«Про тебе, моє Придністров’я»).
У вірші «Пташина» постає алегоричний образ птахи, яка, попри холод і голод, продовжує боротися за життя, адже для неї краще загинути в рідній стороні, аніж у неволі на чужині:
На снігу замерзає пташина,
Пісня сонячна з пташкою гине…
Та тріпочуть крильцята – злетіти,
Бо несила в неволі їй жити… («Пташина»)
Філософська тематика
Роздуми на філософські теми: про сутність буття, про добро і зло, про життя і смерть, про правду й кривду, про необхідність самопізнання та самовдосконалення сповнюють низку поезій Людмили Стременовської.
Всупереч серйозності обговорюваних питань, у поезії «Радість життя» переважає оптимістична складова:
Що правда вмерла, не вірте, люди,
Що кривда в світі панує всюди.
Не вірте в те, що добра немає,
І щастя в закутку десь дрімає.
(«Радість життя»)
У поезіях «Незмінне», «Йде дівчатко полем» простежується головна думка: життя плинне, однак є такі речі, яким не під силу змінити ані час, ані обставини. Поетеса відтворює буденність, спокій і розміреність життя на селі, де й донині земля і хліб на столі – найбільші святині:
Так один за одним роки плинуть,
Сушать весла весни молоді. […]
І, як завжди, в куряві пилюки,
Поскрипуючи, тягнуться гарби.
(«Незмінне»)
Міркування про долю і те, що вона готує для авторки, відтворено в поезії «Доля-доленька», що в останній строфі де в чім перегукується з відомою поезією Лесі Українки «Сontra spem spero»:
Хочу літать на крилах променистих,
А не стогнать, знесилена, в журбі,
Хочу нанизувать пісень намисто,
Плекати в серці мрії голубі.
(«Доля-доленька»)
Поетеса схильна до самоаналізу й самопізнання, що особливо виразно простежується в поезії «А я не скорюсь!». Її лірична героїня незламна, сильна, здатна на щирі почуття, багатогранна, назавжди молода душею й надзвичайно зухвала. Наприклад:
А я не скорюсь!
Ти кажеш: «Додолу»,
А я підіймусь. («А я не скорюсь!»)
Ліризм – це здатність поета повсякчасно в неповторності миті вміти розгледіти світ ніби вперше, відчувати його свіжість, красу, мінливість. І саме такі якості притаманні жіночій душі. Безумовно, найкраще і найповніше жінка-поетеса відкривається в інтимній поезії.
Iнтимна тематика
Особливістю інтимної лірики Людмили Стременовської є органічне переплетення особистих тем з чудовими замальовками природи, скрапленими народнопоетичною символікою. У вірші «Коханій» ліричний герой готовий не тільки «з неба зорі руками» дістати та встелити «пелюстками доріжки», більш того – подарувати увесь світ своїй обраниці. Страх втратити коханого й таке рідкісне почуття справжнього кохання звучать у віршах «Не розлучай нас…» та «Люблю тебе»:
Ти – любов моя святая
Із смутком, радістю, журбою
На довгі, довгії літа.
Люблю тебе, живу тобою.
(«Люблю тебе»)
Тему розчарування у коханому й болю, що завдає розбите зрадою серце, порушено у вірші «Збігають дні…»:
Я вільна! Я звільнилась від оков,
Від пут твоїх звільнилася
навіки,
Я більш не п’ю отруту ту –
любов
Не називаю «моїм чоловіком».
(«Збігають дні»)
Тема любові до родини, до рідних присутня у віршах «Любий мій», «Синові», «Тобі, сину», «Онучок». Ці поезії пройняті безмежною материнською турботою, ніжністю, вболіванням за щасливе майбутнє дитини, батьківськими настановами та пересторогами.
Болісні почуття втрати найрідніших для кожного з людей-батьків, неоціненне значення пам’яті серця переповнюють рядки віршів «Ти пам’ятаєш мамину ту синь?» та «Матері немає»:
А пам’ятаєш ти мою матусю?
Була вона вродлива й молода.
А очі мамині, неначе синь небесна.
Ти пам’ятаєш мамину ту синь?
Втопав колись у тих очах мій татко,
Що на селі був першим парубком – Василь.
(«Ти пам’ятаєш мамину ту синь?»)
Пейзажна тематика
Неабияку частину творчого доробку поетеси складає пейзажна лірика. Авторка схильна до опису саме заміських краєвидів. Цілу низку творів поетеси можна об’єднати у поетичні цикли, присвячені описам змін у природі відповідно до змін пір року. Це вірші: «Лютий», «Закружляла віхола в абрикосах», «Весна», «Синь», «Ранок», «Ходить Літо», «Літечко, привіт», «Мелодія літа», «Не поспішай, Літечко», «Серпень», «Осінь» тощо. До речі, пейзажні замальовки зосереджені не лише на описі флори, а й фауни краю та світу птахів. Наприклад:
У білу шаль закутались гаї,
В замети повзувалися глибокі.
А горобці від холоду іще
Ховаються в снопи кукурудзяні. («Лютий»)
Неодноразово зустрічається опис процесу сезонної праці простих сільських трударів:
І кипить робота зранку
В придністровському селі.
Лине щебет солов’їний,
Ходить Літо по землі. («Ходить Літо»)
Інколи картини природи обумовлюють роздуми та сподівання ліричної героїні, її потаємні почуття:
Сідай поруч на присьбочці, поговорим трішки,
Находилося ж бо зранку – відпочинуть ніжки.
Розкажу тобі про долю, про своє кохання,
Про дороги та турботи, про свої вагання.
(«Не поспішай, Літечко»).
Окрім того, творчість літераторки багата на вірші-присвяти. Один із них присвячено дорогій подрузі дитинства Інні Нетрибовській – «Інночці». Це поезія-ностальгія за щасливими юними роками, коли можна було увесь день згаяти, гуляючи у полі чи бігати під дощем і хвилюватися лише про те, аби не отримати на горіхи від матері за мокрі чоботи.
Один з останніх творів поетеси, у світлі нещодавно пережитої нею хвороби, присвячено працівникам швидкої медичної допомоги м. Рибниці – «Лежала хвора душа в ліжку…». Людмила Василівна виводить образ лікарки з символічним ім’ям Надія, яка «як білий ангел» вдень і вночі підтримує пацієнтку, не дає їй поступитися у боротьбі з недугою.
Я допоможу в годину скрути.
Ти мусиш бути, ти чуєш – бути!
(«Лежала хвора душа в ліжку…»)
Поетична ідентичність Людмили Стременовської відкривається через надзвичайно багату палітру творчих задумів поетеси, які мають літературне, біографічне та генетичне коріння і свідчать про змістову цілісність поетичного доробку авторки.
Олена ХЛОПОВА,
Ольга БУРДУЖА.