Весна завжди дарує нові почуття та надії. В далекому 1944-му вона принесла на нашу землю свободу. Про це пам’ятає ветеран Великої Вітчизняної війни Віталій Гнатович Бабак, який 24 квітня відзначає в Бендерах свій почесний 100-річний ювілей. Представники покоління, якому пощастило особисто сказати нашим героям «спасибі» за мирне життя, ми вклоняємося й щиро дякуємо ювіляру.
Велика історія великої людини. Біографія Віталія Гнатовича нагадує сюжет історичної драми. Він – фронтовик, на рахунку якого десятки бойових нагород. У боях Великої Вітчизняної був тричі поранений. За виконані бойові завдання фронтовик відзначений орденом Вітчизняної війни I ступеня, орденом Червоної Зірки, медалями «За оборону Москви» та «За перемогу над Німеччиною».
В урочистий день одним із перших ювіляра привітав Президент республіки Вадим Красносельський. За його словами, Віталій Бабак став не просто свідком, а й учасником багатьох історичних подій, які повністю змінили звичне життя мільйонів людей. У суворі воєнні роки в руках нинішніх ветеранів опинилася доля великої Батьківщини. Те особливе покоління не здригнулося, відстояло для своїх спадкоємців мирне небо та свободу. Тоді на долю відважних людей випали важкі випробування, адже війна сіяла смерть і принесла біль втрат. Однак люди зберегли мужність і стійкість, самовіддано билися на полі бою, рятуючи життя своїх співвітчизників. «Ваш військовий досвід, талант і організаторські здібності фронтового офіцера були затребувані й після Великої Перемоги, яку Ви зустріли тут, на придністровській землі, в місті Бендери. Ви першим очолили міський військкомат, домоглися високих показників у службовій діяльності. Усе Ваше життя – це яскравий приклад чесного служіння Батьківщині, стійкості, мужності та вірності духовним ідеалам», – зазначив Глава держави у своєму привітанні. Вадим Красносельський висловив величезну подяку за героїчний внесок ветерана в наближення Перемоги, а також за сміливість і відвагу, самовіддану працю в повоєнний час. Президент побажав ювіляру, ветеранові Великої Вітчизняної війни міцного здоров’я та оптимізму, душевного спокою й комфорту, тепла та затишку домашнього вогнища, святкового настрою.
Уродженець села Чапаєвка Черкаської області після десятирічки закінчив Ризьке військово-піхотне училище якраз в 1941-му, в рік, коли фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. На війну юнак пішов не роздумуючи. «Ми в 41-му перебували в літніх таборах. 22 червня нас, увесь наш батальйон, підняли по тривозі. У моїй роті були хлопці з Росії, України, Білорусі. В іншій – латиші. Ми рушили до Риги. Я був кулеметником, тож мене поставили на набережній річки. Там було три мости – два залізних і один піддонний. Мені потрібно було пробратися у вежу – колишній палац президента, а внизу на набережній були зенітники.
О 4-й годині ранку німці зробили перший наліт на Ригу. З лівого боку мені було незручно стріляти, фашистів відігнали зенітники, а через півгодини вже другий наліт, з мого боку, і я вже відкрив вогонь. Наді мною пролітали важкі літаки, скидали бомби. По них відкрили вогонь артилеристи. Що цікаво, за весь час війни на ці мости жодна бомба не впала, сіренькі такі були – вони так і залишилися. Я їздив у 1986 році туди, коли ми влаштували зустріч колишніх курсантів у Ризі. Цікаво було побачити це місце через багато років. Звичайно, піддонного моста вже не було, там звели інший, сучасний міст», – ділиться спогадами Віталій Бабак.
Перші бої Великої Вітчизняної стали випускними курсанта Бабака. Далі була Латвія. Там юнак зустрів чергові випробування, а сталося це в селищі Скрунда. «Привезли нас на морську базу радянських військових кораблів. Там уже розгорівся бій: німці скинули десант, оточили місто і не дали можливості місцевому гарнізону залишити його. Оборонятися було практично нічим: у нас була одна гвинтівка на весь взвод курсантів, на 40 осіб, кулемет ручний, інші – озброєні гвинтівками. Ось так ми воювали. Через чотири дні нас, курсантів, посадили на машини й відвезли в місто Дно, Скопської області, ешелоном привезли до Башкирії. Там у вересні я закінчив навчання. На випуск нам присвоїли звання лейтенантів», – поділився спогадами ювіляр.
У пам’яті Віталія Гнатовича лінія фронту залишилася суворою й жорстокою. Боїв пережив багато, але один він усе ж пам’ятає досі: «Ніби вчора було: вбігає посильний і каже, що в село увірвалися чотири танки німецькі. У нас – нічого, крім рушниць, гранат і кулемета, а вони як почали кришити й крушити все підряд: гусеницями давили й живих, і мертвих, вони там таку м’ясорубку влаштували, страшно!»
У тому бою Віталій Гнатович був уперше поранений, а після реабілітації, наступний важкий бій зустрів у селі Полуніно. Вже на посаді командира роти у 183-й дивізії. «Я в окопі на передовій був, упродовж 11 місяців не бачив танків, там болота, дорога – місиво. Ми рубали дерева, впритул їх складали й так ходили. Максимум могла машина проїхати, а танки – ні. Йшли бої в основному в селі Полуніно. Воно дуже укріплене було, кілька разів намагалися взяти, воно на височині, а внизу болотиста місцевість. Своє друге поранення там дістав, у ліву гомілку», – пам’ятає у дрібницях ті події Віталій Бабак.
Усього під час війни Віталій Гнатович був тричі поранений. Одну кулю витягти так і не вдалося. Вона з ним і дотепер. Ця ж куля звела нашого героя з майбутньою дружиною Тамарою. «Вона була поранена на Ленінградському фронті, осколком гомілку зовсім розбило. Тамара шість місяців лежала в госпіталі й потрапила до нас у батальйон в Іваново, куди нас перевели на одужання. Так ми потім подружилися, покохалися й одружилися. Це було 5 квітня 1944 року, а 8-го я знову поїхав на фронт», – розповів про сокровенне ветеран.
Зустрілися чоловік із дружиною аж через чотири місяці, й вирішила сім’я Бабаків переїхати жити в Бендери, за призначенням. Уже там дізналися про Перемогу. «Якраз у той день я був черговим по військкомату і вночі отримав повідомлення, що закінчилася війна, все – Перемога! З радістю вискочив із військкомату і давай стріляти! Піднялася така стрілянина в місті, всю ніч стріляли – так відзначили день Перемоги», – мрійливо згадує цю історичну подію Віталій Гнатович.
Мирне життя родина Бабаків продовжила в Бендерах – пліч-о-пліч до золотого весілля. Вже багато років наш ветеран один, у 1996 році поховав дружину. З рідних залишилися лише дві правнучки. Віталій Гнатович подолав складний життєвий шлях. Ветеран відзначений багатьма нагородами, особливо пам’ятні та дорогі ордени Вітчизняної війни та Червоної Зірки, медалі «За оборону Москви» та «За перемогу над Німеччиною». Нині наш герой зустрічає 100-річний ювілей. Хоч і каже, що не вважає свій день народження за свято, ця подія особлива в його житті – ціла епоха, яку пройшов гідно і чесно.
У ювілейний день народження ветеран Великої Вітчизняної війни зустрічає гостей. До нього завітали вдячні нащадки – бендерчани, які сьогодні мають можливість жити під мирним небом. Слова вдячності адресували йому і представники міської держадміністрації, зокрема глава Бендер Роман Іванченко.
У нашого покоління є велике щастя: особисто сказати «спасибі» героям-визволителям, адже за Перемогу була заплачена непомірно висока ціна – десятки мільйонів життів.
Леся ПОТОЦЬКА.