Талановита людина –талановита в усьому. Вона завжди виділяється в суспільстві та привертає увагу: такою є поетеса і співачка Анастасія Василівна Спориш. Особистість обдарована та багатогранна, вона ніколи не кине те, що любить робити найбільше, від чого дістає задоволення.
Народилася вона 11 серпня 1957 року в с. Ромашівка Чортківського району Тернопільської області в сім’ї тракториста Василя Івановича Рудика (47 років відпрацював батько на гусеничному тракторі) та його дружини Анни Юрківни.
У родині виховувалося четверо дітей: старша сестра – Марія, потім народилася сама Анастасія, а через 3 роки – брати-близнюки Зіновій та Богдан.
Мати працювала в полі, вирощувала цукровий буряк та тютюн.
Зі спогадів: «…маленькими всі вчотирьох, тільки-но навчилися тримати в руках сапи, виходили в поле, бо треба було вручну полоти чотири гектари буряка і 20 соток тютюну. Найважче було нанизувати той тютюн на нитки, щоб висох.
Листя прилипало до рук і дуже важко відмивалося. На руках потім були прищі від алергії, але ніхто не звертав на це уваги, бо треба було допомагати матері. В ті роки у нас було велике бажання швидше закінчити школу і втекти з села від такої каторжної роботи. Якщо порівняти наше дитинство з сьогоднішнім – то небо і земля. Нині у селі діти не працюють так, як ми тоді».
Анастасія (за записом у метриці, а для всіх – Надія) освіту здобувала спочатку в сільській школі рідного села, в класі-комплекті. Вчителькою вирішила стати завдяки своїй першій учительці Антоніні Василівні Пасічник. Зі спогадів: «Дітей я любила, як люблять усі діти, а от терпіння і вміння навчати інших передалися саме від неї».
У 1972 році Анастасія Василівна вступила до Чортківського педучилища, закінчила його в 1976-му й була розподілена на роботу в село Василівка.
Зі спогадів: «Сподівалася, що потраплю безпосередньо в саму Одесу, та опинилася у Фрунзівському (нині Захарівському) районі, кілометрів за 150 від Одеси, в невеликому селі, куди навіть автобус не ходив, через круту гору. Це було для нас із подругою великим розчаруванням, та недовго ми журилися: організували в сільському клубі групу, бо грали на баянах, співали й танцювали, та почали розважати чуйних і привітних василівських мешканців. Звичайно, всі найкращі парубки потягнулися сюди, за що нас незлюбили сільські дівчата. Отак і знайшла я свою жіночу долю у Василівці».
У 1981 році молода сім’я переїхала в селище Маяк, де Анастасія Василівна й донині працює вчителькою (вже 45 років поспіль) і живе разом із коханим чоловіком –теж учителем.
Зі спогадів: «Запрошують колишні учні в гості до Америки, до Ізраїлю, до Росії. Коли заходять до нас, то не помічаємо, як пролітає ніч, стільки спогадів назбиралося за ці роки. Болить серце за кожну скалічену долю, і радію за досягнення кожного з них».
Анастасія Василівна любить дітей, і вони їй відповідають взаємністю. Навіть у таких ситуаціях, коли раптом щось недовчили чи недопрацювати, вони просто з радістю біжать до неї на уроки. Чому так?
Зі спогадів: «Я в журналі ніколи не ставила двійки, найбільш лінивим ставила одиниці, бо знала, що прийдуть виправляти, а з одиниці легко четвірку вивести. Через це діти люблять мій предмет, і в атестатах мають заслужені «4» і «5». Скільки подячних листів та грамот привозять із коледжів, університету, більшість сумлінних студентів з дисципліни «Українська мова» звільнені від заліків та іспитів!»
Співати почала вона ще з колиски
У сім’ї Анастасії Василівни співали всі, багато пісень перейняли вони від бабусі, що мала чудове сопрано. Батько грав на гармошці й сам ставив дітям голоси.
Зі спогадів: «Нагадується цікавий випадок, коли мама поралася біля хліба: щоб випікати в печі, розклала тісто у форми на табуретках, хліб підходив. Тут батько почав грати, а ми танцювати, закружляли в парах і перекинули форму з хлібом. Ох і дісталося нам тоді від мами!»
Ще навчаючись у школі, Анастасія брала активну участь у танцювальному гуртку та шкільному хорі. В педучилищі також співала в хорі й ансамблі. Тож і не дивно, що 1999 року був створений етнофольклорний колектив «Діброва», яким віддана пісні талановита вчителька керує вже понад 20 років. Учасники колективу різні за віком: найстаршій – Ганні Яківні Фоміній – 73 роки, наймолодшим – по дев’ять.
Репетиції відбуваються в Будинку культури тричі на тиждень. Перший раз звання народного колектив здобув у 2003 році, й кожних три роки це почесне звання творчий гурт «Діброва» гідно відстоює – підтверджує перемогами на конкурсах-оглядах і популярністю серед шанувальників.
У репертуарі – старовинні українські пісні (від сумних до жартівливих, від колискової до весільної, від патріотичної до ліричної). До речі, репертуар хору містить і блоки тематичних пісень: на слова Тараса Шевченка, Дмитра Павличка, Василя Симоненка, Андрія Малишка, Володимира Сосюри, Івана Франка, Лесі Українки тощо. Останнім часом програма помітно поповнюється і сучасними піснями, бо в колективі стає більше молоді.
Зі спогадів: «Учнів багато співало, проте, після закінчення школи, вони йдуть поступати й покидають колектив, але з творчістю не розлучаються».
Зробиш добро –добром вернеться
Анастасія Василівна надзвичайно чуйна і щира людина, тому її вірші – про добро. Деякі з них вона присвятила лікарям та волонтерам, які готові допомогти кожному у скрутному становищі.
Від природи ми чекаємо тепла,
А від людини – ласки та добра,
Бо споконвіку вже ведеться:
Зробиш добро – добром вернеться.
Війни, пандемії, землетруси
Часто забирають людські душі.
Сиротами після війн
лишились діти.
Як батькам загиблих вік дожити?
Та завжди є поруч небайдужі,
Підставляють плечі свої дужі,
Ризикуючи життям своїм,
Добро несуть дорослим і малим.
Волонтерами ці люди звуться,
На прохання кожного озвуться.
Летять на поміч людям птицею,
Нехай добро їм вернеться
сторицею!
Рятуй нас, Боже, від усяких бід
Рятуй нас, Боже, від усяких бід
Й найбільшої біди – ковід,
Яка сьогодні світом править,
Експеримент над нами ставить.
Лікарні переповнені людьми,
Що прагнуть вирватись із тьми,
Яка пронизує і душу, й тіло,
Котре від болю скаменіло.
Дай, Боже, сили лікарям,
Котрі цілодобово там
Знаходять добре слово всім,
Ризикуючи життям своїм.
Дай сили тим, що впали духом
У боротьбі з страшним недугом.
Повірте, коли лікар поруч,
Страшна хвороба не поборе!
Ще буде сонце нам сіять,
Пташки ще будуть щебетать.
Про цю біду ми всі забудем,
Гімн лікарям співати будем.
Світле Бога Воскресіння
Анастасія Спориш глибоко порядна і побожна людина, тому є в її поетичному доробку й вірші про весну, Світле Христове Воскресіння.
Ясна Паска знов приходить,
Щастя в кожен дім приносить.
Всі чекають з нетерпінням
Світле Бога Воскресіння.
Напечуть пасок смачненьких
Всі для діточок маленьких.
Писаночки розмалюють,
Крашаночки розфарбують.
Діти кошички візьмуть
Та до церкви всі прийдуть.
Паску треба освятити,
Всю родину пригостити.
Розговілися, прибрались,
Коло церкви знов зібрались,
Щоб гаївки поводити,
В усі дзвони задзвонити.
Бо Христове Воскресіння
Нам усім несе спасіння!
Линуть дзвони до небес:
Христос воскрес!
Христос воскрес!
Махнула вже весна крилом
Махнула вже весна крилом,
Пташки щебечуть за вікном.
Нарцис фіалку вигляда,
Тюльпан привіт їм посила.
Повзе по стежці комашня,
У бджілок – дружна метушня:
Все облітали там і тут –
На жаль, ще квіти не цвітуть.
Берізка перша пробудилась,
В сережки гарні нарядилась.
Нас соком щедро напуває,
Весна її благословляє.
Христос Воскрес!
Пробудилася природа.
Сяє сонечко з небес.
Шепче річка повновода:
– Чуєте? Христос Воскрес!
Ніжні котики вербові –
Славне чудо із чудес –
Промовляють із любов’ю:
– Слухайте! Христос Воскрес!
З дерева пташки злетіли,
Піднялися до небес
На всю землю сповістили:
– Воскрес! Воістину воскрес!
Як ми чекали Паску
От послухайте, будь ласка,
Як колись стрічали Паску.
Це було трохи давненько,
Розповім вам потихеньку.
Проживали ми в селі,
Були зовсім ще малі.
Пасли гусей, корів, телят
Та доглядали поросят.
На Паску всі свиней ростили,
Ковбаску, шиночку коптили.
Ховали все це до комори,
А двері тут же на запори.
Бо в піст не можна їсти м’яса,
Ні молока, яєць, ковбасок.
Дорослі все це розуміли,
А ми малі всього хотіли.
Сестра тихенько підглядала,
Куди ключі матуся клала.
А я за сторожа стояла,
Сестра ковбаску надрізала.
Братів потрошки наділяли,
Щоб ті батькам не розказали.
І поки наступала Паска,
Кудись щезала та ковбаска.
Батьки усе це помічали,
Та нам нічого не казали.
Лиш потім мама жартувала,
Що мишка ту ковбаску вкрала.
Любов СИТНИК,
учениця 5-го класу Бендерської школи № 13, Мар’яна СИРБУ.