Придністров’я, як і весь світ, готується до святкування чергової річниці Перемоги над фашизмом. Нині, коли майже не залишилося ветеранів та людей, що застали Велику Вітчизняну війну, ми – старше покоління – ще пам’ятаємо часи, коли жодне свято, жоден захід не відбувався без їхньої участі. Вони жили поруч з нами, вони – це наші батьки й діди, матері та бабусі, тітки й дядьки. Багато ветеранів, через свою природну скромність, надівали ордени та медалі тільки на парад, 9 травня. Та декого з них уся Рибниця знала в обличчя. Про одну таку людину – Ніну Петрівну Марченко, яка героїчно воювала в партизанському загоні, наша розповідь.
Для довідки: Ніна Петрівна Марченко – почесний громадянин Рибниці, ветеран, інвалід ВВВ, нагороджена орденом Жукова та орденом ВВВ I ступеня.
Я досі чітко пам’ятаю той момент, коли класний керівник оголосила, що ми підемо в гості до героя війни, колишньої партизанки Ніни Петрівни. Тоді я відчував величезне почуття гордості й говорив однокласникам про те, що я її знаю (вона була нашою сусідкою й жила над нами поверхом вище). Ми прийшли до неї, і вона розповідала нам щось про війну, про партизанський рух. У моїй пам’яті про ту зустріч мало що залишилося, крім вигляду її понівеченої правої руки, на якій вище ліктя було місце, де шкіра буквально провалювалася і утворювала вм’ятину до самої кістки. Подібний шрам (і, здається, не один) був і на нозі. Я чомусь згадую, як вона стоїть на балконі, можливо, тому, що їй важко було спускатися, і вона часто спілкувалася з сусідами саме з балкона. У моїх спогадах тітка Ніна завжди спливає з легкою усмішкою на губах. Це була людина того покоління – покоління моїх дідів, покоління фронтовиків, які, як лише тепер починаю розуміти, мали свою відмінність, свій внутрішній стрижень. Попри те, що їм довелося зазнати стільки горя, вони залишилися добрими й чуйними, злегка наївними, любили життя і цінували його в усіх проявах.
Повертаючись до долі Ніни Марченко, скажу, що вона пережила період окупації Рибниці румунсько-фашистськими військами. Їй тоді було 14 років. Після звільнення міста Ніна, в черговий раз намагаючись потрапити на фронт, принесла командиру партизанського загону «Радянська Молдавія» свою заяву, в якій написала: «Полковнику Мухіну. Я, Марченко Н. П., прошу прийняти мене в партизанський загін з огляду на те, що не хочу відставати від свого батька. Мій батько під час Громадянської війни був учасником партизанського загону. Тому прошу не відмовити на моє прохання. Н. Марченко». Вона простягла паспорт і комсомольський квиток зі словами: «Ви мені одне і те ж знову говорите! Яка ж я маленька, якщо сімнадцятий рік? А що ростом невелика – навіть краще в розвідку ходити. Я вмію стріляти, розмовляти румунською й нічого не боюся!»
Потім була прискорена підготовка групи, командир якої доповідав про Марченко тільки хороше: то вона краще за інших відстріляла, то без боязкості зробила крок до люка перед тренувальним парашутним стрибком, то вдало замаскувалася… По завершенні підготовки було закидання в Кагульський район, де Ніна брала участь у розвідувальних і військових операціях. Переодягнувшись у селянський одяг, вона поширювала на Кагульському ринку листівки (про всяк випадок носила за пазухою й під широкою спідницею пістолет і «лимонки»), вела агітаційну роботу в чехословацькому підрозділі, який будував оборонні споруди, розповідала робочим румунського батальйону про становище на фронті, про наближення кінця війни. Завдяки цьому незабаром майже 800 ворожих бійців одяглися в селянський одяг і дезертирували.
У серпні 1944 року партизани дістали наказ іти на з’єднання з радянськими військами, що наступали, але недалеко від сіл Лучешти й Татарешти загін був оточений карателями. Довелося прийняти бій, який тривав усю ніч і захопив ранкові години. Вся група героїчно відбивалася від гітлерівців, але загинула. Командир загону Яків Опанасович Мухін був упевнений, що і Ніна Марченко загинула в тому бою.
Лише через багато років він дізнався, що юна рибничанка залишилася живою. Це сталося в 1958 році, коли фронтовик приїхав у Рибницю з лекцією про героїзм радянських воїнів і партизанів. У середині лекції Яків Опанасович із хвилюванням заговорив про Ніну Марченко, виклав суть її подвигу і нагадав про необхідність увічнити її пам’ять. У цей час народ у залі став перемовлятися між собою, а одна з присутніх жінок сказала: «Вона, здається, жива!»
Знайшли її адресу, і полковник, ще не вірячи в те, що трапилося, вирушив на зустріч з Ніною. Коли відчинилися двері, й, накульгуючи, вона провела його в кімнату, він ще довго не міг дійти до тями.
«Вижила, товаришу полковнику! Та тільки тут мені ніхто не вірить, сміються», – почала свою розповідь Ніна Петрівна. Розповіла командиру про те, як намагалися вийти з оточення, як вранці фашисти почали нишпорити по ярах і натрапили на них, як вона, вже поранена в ногу, в колінний суглоб, дістала поранення в руку розривною кулею. «Лівою рукою дістала гранату, притиснула її до землі, зубами кільце запобіжника витягла. Одне на умі – підірватися. Залишилося послабити пальці, відпустити важіль, і все. Прояснення чомусь настало, все бачу, розумію, тихо навколо стало. Лежачи, як могла, озирнулася я на всі боки, підняла голову і краєчок неба синього побачила, попрощалася зі світом наостанок. І тільки хотіла заплющити очі, граната вже шипіти почала, – з яру прямо переді мною показалися одна, за нею друга, третя каски. Звірюги фашистські, виявляється, припинили вогонь і, затаївшись, вичікували, поки я кров’ю спливу до втрати свідомості й мене можна буде взяти живою. Така тут злість з’явилася! Кинути в них гранату вже не було сил. Та я, як змогла, відштовхнула її від себе в бік яру, і вона за краєм, над головами карателів вибухнула. Мене теж оглушив вибух, огорнув дим, і я провалилася в темну безодню…»
Перший раз Ніна прийшла до тями в кузові вантажівки. Хтось стежив за нею, помітив, що опритомніла, і ткнув чоботом у ніс. Вона втратила свідомість. І так усю дорогу: трохи отямиться – знову б’ють. Потім були допити – вона мовчала – її били. Спочатку її супроводжували три жандарми, потім один. Йому, мабуть, набридло возитися, він підвіз її до крайньої хати в одному селі, викликав господиню і сказав їй: «Я везу поранену партизанку. Через два-три дні сюди прийдуть росіяни. Візьміть її, може, виходите. А помре – поховайте. Я доповім начальству, що вона померла по дорозі».
Господиня виявилася румунською вчителькою, вона покликала місцеву фельдшерку, з якою вони обмили партизанку, напоїли, перев’язали та зробили укол. Уже вранці прийшли росіяни, й того ж дня за нею приїхали лікар-офіцер і старшина. На тілі Ніни нарахували вісім ран.
З того серпневого дня почалося її кочування по госпіталях. В Одесі, коли ліва нога почала чорніти, Ніні запропонували ампутацію, така ж доля чекала і праву руку, але вона не погоджувалася. Потім був Дніпропетровськ, де їй чистили кістки, побоюючись, що почнеться зараження крові. Останній раз дівчину, вважаючи зовсім безнадійною, вже винесли в мертвецьку. Вранці хтось із лікарів випадково помітив, як у неживого тіла по щоці скотилася сльоза. Ніну терміново перенесли на операційний стіл. Після цієї довгої операції вона почала оживати, пішла на поправку.
Ніні Петрівні довелося перенести 11 операцій у госпіталях, і дві – після повернення в Рибницю.
Незабаром про Ніну Марченко дізналася вся Молдавія. Їй вручили посвідчення персональної пенсіонерки республіканського значення, і вона стала отримувати по 100 рублів на місяць, замість колишніх 26.
Після війни Н. Марченко вчилася і здобула спеціальність, працювала в магазині, народила і виховала п’ятьох дітей. Коли стало відомо про її подвиг, колишню партизанку навперебій запрошували в школи, профтехучилища, організації ДТСААФ, на зустрічі з призовниками та молодими солдатами. Одного разу на зустрічі з цією героїчною жінкою в 1980 році опинився й автор цієї статті разом зі своїм 4 «Б» класом.
Усе описане тут – лише мала дещиця, мізерні уривки з героїчного життя однієї з наших землячок, ветерана Великої Вітчизняної війни. Це історія лише однієї людини, однієї з багатьох мільйонів, які відстояли нашу Батьківщину, захистили її та увесь світ від коричневої чуми фашизму.
Вічна слава мужності та подвигу радянського солдата! Вічна слава і пам’ять героям Великої Вітчизняної!
Дмитро ВЛАДОВ.