Цього року 9 травня ми відзначаємо 76 років Великої Перемоги. Це, дійсно, великий день, який має назавжди залишитися в нашій пам’яті. Ми повинні присвятити його всім героям – тим, кому пощастило вижити, й тим, хто не повернувся додому, а загинув у пеклі війни. Повоєнне покоління, ми мусимо з особливою пошаною, турботою та увагою ставитися до кожного ветерана Великої Вітчизняної війни.
Воєнне лихоліття не оминуло жодної сім’ї. Для моєї ж, скільки себе пам’ятаю, День Перемоги завжди був зі слізьми на очах. З фронтів тієї страшної війни не повернувся мій рідний дідусь Марко Максимович Басовський, якого я, на жаль, ніколи не бачила, бо народилася задовго після війни. Моя матуся, Тетяна Марківна Басовська, знає про батька тільки з розповідей своєї мами й моєї бабусі Матрьони Данилівни. Коли маминого тата 23 серпня 1941 року призвали на фронт, мамі було всього чотири роки. З частих розповідей бабусі знаю, що це був дуже важкий день для них, тому що прощання з сім’єю, невідомість того, чим усе закінчиться, викликало у рідних відчай, тривогу, жаль. Наказував дідусь старшому сину (маминому братику 14-річному Володі) залишатися за старшого в сім’ї, піклуватися про матір і маленьку сестричку. Як потім виявилося, тоді бачилися вони востаннє. У грудні 1943 року надійшла «похоронка» з повідомленням, що Марко Басовський пропав безвісти. До кінця свого життя моя ріднесенька бабуся надіялася, що, може, це помилка і він є десь живий, бо всяке бувало тоді. Розшукувала вона його й чекала все життя, оберігаючи дітей від жахів війни, від голоду, розрухи, хоча все це їм довелося пережити й відчути на собі сповна.
Усе, про що я розповідаю, відбувалося в Запорізькій області України, на Батьківщині всіх моїх рідних. Коли мамин брат став дорослим, відслужив в армії, то теж почав розшукувати інформацію про свого батька, звертався до воєнкоматів, у Міністерство оборони СРСР. І таки знайшов сліди останнього бою, в якому й загинув мій дідусь. Це було в районі Керченської протоки на переправі. Є свідчення очевидця, який бачив, як на понтонний плавучий міст загружали провіант, коней, людей. Раптом налетіли фашистські яструби й почали кидати на них бомби. Вода морська перетворилася в тому місці на криваве місиво з людей, коней і всього живого, що там було. Очевидець підтвердив, що вижити тоді навряд чи зміг хоч хто-небудь. До того ж бабуся казала, що її чоловік і плавати не міг (не було в тому селі, де він народився, ніякої водойми).
Так і залишилася моя бабуся з двома дітьми на руках. Вона часто згадувала своє тогочасне життя і говорила, що війна вкрала дитинство у всіх дітей і зробила їх дорослими, тому що не можна було бути життєрадісними й щасливими, коли бачиш жахіття війни. Через їхнє село Високе всю війну йшли солдати: то свої, то фашисти. Свої допомагали людям, які опинилися в окупації, ділилися з ними хлібом і своїм небагатим солдатським пайком. Німці ж грабували їх, відбирали останнє, що в них ще залишалося. Їх дуже боялися люди, тому що розуміли, що кожен день може стати для них останнім. Бабуся весь час ховала від них мою маму і її братика, то під стіл, то в погріб, то на горище.
Я вважаю, що і моя бабуся, і всі її землячки теж є героями, тому що рятували дітей, поранених солдатів, працювали в госпіталях, у полі, виконували всю роботу (і жіночу, і чоловічу). Наших воїнів запрошували на обід, щоб вони хоч трошки відчули домашній затишок.
День Перемоги 9 травня 1945 року запам’ятала на все життя й моя восьмирічна на той час матуся. Вона часто розповідала нам, дітям і онукам, як люди виходили на вулицю, плакали й сміялися, танцювали й співали. Це була та сама радість зі сльозами на очах. Раділи ті, до кого повернулися батьки з фронту, більшість же людей плакала, тому що дуже мало солдатів повернулися додому.
Не вдалося, на жаль, ні моїй матусі, ні мені побувати на місці загибелі дідуся Марка (Керченська протока, де нині спорудили Кримський міст), але я не втрачаю надії на те, що мій онук, який щороку приєднується до Безсмертного полку з портретом свого прапрадіда Марка, зможе це колись зробити за нас і кинути на воду вінок вічної пам’яті й вдячності за наше мирне життя.
Перемога над фашистськими загарбниками дісталася нам і всьому світові дуже дорогою ціною. Ніхто не забутий, ніщо не забуте. Нехай ті учасники Великої Вітчизняної війни, які дожили до наших днів, бачать і знають, що їхня справа, їхні подвиги, загибель їхніх товаришів були не марні, що пам’ять про них не згасне ніколи, а День Перемоги, завжди залишатиметься великим днем, єдиним святом, яке зустрічають з радісним завмиранням серця й водночас зі сльозами на очах.
Любов ФЕТIСОВА.