Зенітка
Сидить дiд Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину.
– Як дiла, дiдусю?
Драстуйте!
– Драстуйте! Дiла? Дiла – нiчого! Дiла, як казали отi песиголовцi, – гут!
– I по-нiмецькому, дiдусю, навчились?
– Атож. У соприкосновенiї з ворогом був, – от i навчився.
– I довго, дiдусю, соприкасалися?
– Та не так, щоб й довго, а проте троє й од мене «у соприкосновенiє з землею» пiшли. Загребли трьох отам на вигонi… I могилу вони були насипали й хреста поставили: так як нашi оце повернулись, я й хреста порубав i могилу по вiтру розвiяв… Щоб i слiду од поганi не було.
– …Розказати, кажете? Ну, слухайте.
…Наближалися фашисти; знелюднiло наше село. Кiлька старих бабiв тiльки й лишилося. Опинився й я по той бiк рiчки, в лiсi, у партизанах. Обiда хлопцям варив, конi пас. Та й закортiло менi подивитися, хто ж у моїй хатi за хазяїна тепер править, бо одинцем я жив, один, як палець. От одного разу пiдiйшов я до рiчки, як уже добре смерклось, витяг з очерету човна, сiв, поплив та й висадився десантом у себе ж таки в березi. Висадився десантом, а потiм перебiжками, перебiжками помiж соняшниками, та за хлiвом у лопухах i замаскувався.
Замаскувався i сидю. А в хатi, бачу, свiтло горить, гомонять, чую, дехто спiвати зривається. Я сидю, чекаю: хай, думаю собi, як поснуть, тодi вже я прийму рiшенiє. Довгенько довелось чекати. Коли ось дверi на ганок – рип! – виходять троє: двоє, чую, фашисти, а третiй Панько Нужник, – за старосту вони його призначили. Батько його крамничку в нас держав, а воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли. А тепер, бач, ста-а-ро-ста! Вийшли й прямують до хлiва. А в хлiвi в мене на горищi трохи сiна було… Так ото Панько їх туди ночувати веде, бо в хатi душно.
Полiзли вони на горище, полягали. Чую, – хропуть. Я з лопухiв потихесеньку, навшпиньки, у хлiв. У руках у мене вила-трiйчата залiзнi. Я розмахуюсь та крiзь лiсу вилами – раз, два, три!
Як заверещать вони там, як закричать:
– Вас iст дас?
А Нужник:
– О, рятуйте! Хтось iз землi з зенiтки б’є!
Ага, думаю, сукинi ви сини, уже мої вила вам за зенiтку здаються, почекайте, ще не те буде. Та з тим знову перебiжками у берег, на човна й на той бiк. За три днi поздихали вони всi троє: так переказували потiм iз села. Я їм вилами животи попротикав. Отаке моє з ворогом соприкосновенiє.
– Скiльки ж вам, дiду, лiт?
– Та хто зна! Чи сiмдесят дев’ять, чи вiсiмдесят дев’ять? Хiба їх полiчиш? Знаю, що дев’ять, а яких саме, уже й не скажу.
– I ото ви не побоялись, – один на трьох?
– Побоявся? Та, чоловiче божий, вiйна – це ж моє рiдне дєло. Я ж увесь свiй вiк воювався з… бабою. Лукерки моєї не знали? Хiба ж такi страженiя були, як з отими поганцями на горищi! Та я їх, як щурят, подавив! А покiйниця моя – хай царствує! – та вона б сама на дивiзiю з рогачем пiшла! На що ми з кумом – царство йому теж небесне! – було вдвох… та куди там! Сидю було я пiд повiткою, зубцi до грабель тешу, а вона вийде на ганок та як стрельне:
– Свириде!
Вiрите, сокира в мене в руках сама собi тiльки – стриб! стриб! стриб! Як на теперiшню технiку, так чиста тобi «катюша». З нею я так напрактикувався, що нiяка вiйна менi анi пiд шапку. Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав, бiльше одбивав атаки, а воюватися доводилось мало не щодня..
Одного разу, в недiлю, ми з кумом, ще й на достойне не дзвонили, не видержали: хильнули. I добренько-таки хильнули. Коли ось Лукерка з церкви!
– Держись, – кажу, – куме, битва буде! Якщо поодинцi, – будемо битi. Давай згуртуємось у вiйськове соєдiнєнiє, бо iнакше розгром. Перемеле живу силу й технiку! Утворили ми соєдiнєнiє. Тiльки-но вона на ганок, я зразу вродi як на «ура»:
– Що це ти по церквах до полудня товчешся?! Пiп медом частує, чи що?
А кум з правого флангу заходить. Але тут у нас обшибка органiзацiйна вийшла: рогачiв ми не поховали. Ех! —вона за рогача i в контратаку! Прорвала фронт. Ми з кумом на заранi пiдготованi позицiї – в погрiбник. Опорний, вродi пункт.
Уже й пироги похололи, а вона все в погрiбнику в окруженiї держить. Сидю я за дiжкою з сирiвцем, куняю.
Кум i каже:
– Як знаєш, – каже, – Свириде, а я до своїх пробиватися буду. У моєї Христi теж сьогоднi пироги.
– Дивись, – кажу, – куме, тобi виднiше. А краще не ризикувати завидна, хай як смеркне.
– Що ти, Свириде, як смеркне? Та якi ж смерком пироги?
Перехрестився кум i рвонув в Н-ському направлєнiї. I таки пробився в расположенiє своєї Христi. Щоправда, рогачем його таки контузило, але з нiг не збило!
А я аж до вечора в окруженiї за дiжкою з сирiвцем просидiв. Тiльки ввечерi уласкавилась трохи Лукерка; пiдходить, одчиняє погрiбника:
– Сидиш? – каже.
– Сидю! – кажу.
– Iди ж хоч галушок попоїж, а то охлянеш!
– Кинь, – кажу, – рогача, тодi вийду!
Бойова була покiйниця!
Було з нею й стратегiї, й тактики. Де ми з кумом тiльки не маскувались: i в картоплиннi, i в коноплях. Та обнаружить було враз! Обнаружить – i витiснить! Та тiснить було аж до водяного рубежа, до рiчки. А ми з кумом плавати не вмiли, стоїмо у водяному рубежi на дистанцiю, щоб рогачем не дiстало. Стоїмо, мокнемо.
А вона:
– Мокнете?! Мокнiть, iродовi душi, я з вас конопель натiпаю!
Та пiсля такої практики менi з отими гнидяними хрицями й робити не було чого. Шкода – кума нема: ми б з ним у соєдiнєнiї не те б показали.
Кум i льотчик крiпкий був. Ас! Трусимо ми якось кислицi з кумом. Повилазили на дерево й трусимо. А кислиця висока була, розложиста. Фашисти, клятi, зрубали її. Лукерка в пелену кислицi збирає. Трусили, трусили, – ке, думаємо, закуримо. Люльки в зуби, кум огню креше…
Коли це знову як бахне:
– Знову за люльки! Так ми з кумом, як стiй, з кислицi у пiке. Кум таки приземлився, хоч i скапотував, а я з пiке – в штопор, iз штопора не вийшов, протаранив Лукерцi спiдницю й урiзавсь у землю! За пiвгодини тiльки очунявся, клiпнув очима, дивлюсь: лiворуч стоїть кум, аварiю зачухує, праворуч Лукерка з цеберкою води.
Ворухнувсь – рулi повороту нi в руках, нi в ногах не дєйствують, кабiна й увесь фюзеляж мокрi-мокрiсiнькi…
– Живий, слава богу! – кум каже.
А Лукерка:
– Був би, – каже, – вiн живий, якби не моя кубова спiдниця! Хай скаже спасибi спiдницi, що затримала, – угруз би був у землю по самiсiнький руль глибини! Ех, льотчики, – каже, – молодчики!
А ви кажете, чи не злякався я трьох гiтлерiвцiв!
Пiсля такої практики?! Таке й вигадаєте!
– А що тепер поробляєте, дiдусю?
– Прийшли нашi, – я демобiлiзувався. Дуже швидко нiмцi тiкають, не наздожену.
Хай уже молодшi гонять. А я оце дiтлахам у дитячий садок пищики роблю. Такi ж утiшненькi дiтоньки! Та колгоспну череду з евакуацiї виглядаю. Треба випасати, треба вiдбудовувати пiсля нiмецької поганi. Ех, кума б оце менi, ми б оце удвох… Хочете, може, «зенiтку» мою побачити? Ось вона! I погладив нiжно дiд Свирид свої вила-трiйчата…
Остап ВИШНЯ,
1944 рік.
Салюти миру
В дні травневі, мріями багаті,
Коли щастя хлюпає з пісень,
Ми щороку зустрічаєм свято –
Перемоги радісної день.
І встають у пам’яті дороги,
Ті, що довелося нам пройти,
Щоб багряний прапор Перемоги
Над рейхстагом гордо піднести.
І живуть у пам’яті народу
Його вірні дочки і сини,
Ті, що не вернулися з походів
Грізної, великої війни.
Їх життя, їх помисли високі,
Котрим не судилось розцвісти,
Закликають мир ясний і спокій,
Як зіницю ока, берегти.
Василь СИМОНЕНКО.
Пастораль ХХ сторіччя
Як їх зносили з поля!
Набрякли від крові рядна.
Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.
Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна
Вже не виведе з горя отих матерів.
А степам
Будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,
Те покиддя війни на грузьких слідах череди.
Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,
Голуб’ята, анциболи, хоч не роди!
Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров’ю в багаття.
І несли їх діди, яким не хотілося жить.
Під горою стояла вагітна, як поле, мати.
І кричала та мати:
– Хоч личко його покажіть!
Личка вже не було. Кісточками, омитими кров’ю,
Осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.
Гарні діти були. Козацького доброго крою.
Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.
Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.
Попід руки держала отих матерів рідня.
А одна розродилась, і стала ушосте – мати.
А один був живий. Він умер наступного дня.
* * *
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава,
стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
шаленим шквалом полум’я й води.
Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик – як підводний човен
у морі диму, жаху і вогню.
Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря.
Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
в казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
а я вже смерть побачила впритул.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Душа в словах – як море в перископі,
І спомин той – як відсвіт на чолі…
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.
Ліна КОСТЕНКО.
День Перемоги
Ярами бурими, гнідими
Тумани впали, поповзли,
Німотні тіні заходили
Сліпого попелу й золи.
Який поріг? Нема порога.
Де родовід? – не доведу.
Цілує тихо Перемога
Губами білими Вдову.
А горе горя ще народить,
В порожній вигляне рукав:
Стоїть народ мій і народи
Із похоронкою в руках.
Лежать руйновища, затихли,
Зозулі лет – ні в тих, ні в сих.
Земля – могила для загиблих.
Земля – землянка для живих.
І лиш сльоза з пожеж іржава
Таку ж іржаву доганя –
До смерті стомлена держава
У плуг корівку запряга.
Народ піврукий і півногий
Пита – кого? чого – пита?
Вдова цілує Перемогу
У перепалені вуста…
Погиб народ. Не стало знаку.
Одна ознака – був такий.
Під мерехтінням Зодіаку
Вербові капці і ложки.
І тут, коли, коли вже мурі
На нас дивилися віки –
В дитдомі, в гільзі, у латурі
Народ нам зав’язав пупки:
Малі-маленькі – більші-менші,
Дезинфіковані вапном, –
Так стали ми, народоперші,
Його незаскленим вікном.
Тотальної погуби-згуби
Ребристе в лишаях дитя.
І цілували наші губи
Вдова-Любов, Вдова-Життя.
Микола ВIНГРАНОВСЬКИЙ,
1978 рік