Солдатська мужність! Коли ми говоримо або думаємо про неї, то обов’язково звертаємося до нашого героїчного минулого. Понад сім з половиною десятиліть минуло з того історичного моменту, коли червоний Прапор Перемоги замайорів над поваленим рейхстагом.
Уже не одне покоління народилося після закінчення найкровопролитнішої в історії людства війни. Молодь знає про неї лише з художньої літератури, кінофільмів, історичних документів, розповідей і спогадів тих, хто своїми подвигами прославив нашу Вітчизну, на своїх плечах виніс увесь тягар воєнних років.
Покоління ХХI століття пам’ять про Велику Вітчизняну війну зберігає у вигорілих фотографіях, у пожовклих листах, у спогадах фронтовиків. Книги про це пахнуть порохом часу, відображають історію, ніби змонтовану з окремих кадрів життя наших дідів і прадідів. Багато придністровських письменників самі були учасниками Великої Вітчизняної війни. Серед них – Борис Челишев, Петро Данич, Володимир Афанасьєв… Анатолій Дрожжин, Анатолій Красницький, Анатолій Мединський запам’ятали війну через голодне дитинство. Миколі Коритнику довелося пережити голод, побачити горе та страждання людей, їхні сльози та безвихідь під час окупації. Однак про Велику Вітчизняну війну сьогодні пишуть не тільки її учасники й очевидці. Звертаючись до героїчного минулого, придністровські автори в образах своїх літературних персонажів змальовують простих людей, що у важких умовах лихоліття ставали героями, патріотами, відданими Батьківщині. Вони викликають у читачів милосердя, піднесені та добрі почуття, а відлуння війни болем відгукується в їхніх душах і серцях.
Петро Данич
«Сіль землі, її сутність» – так можна охарактеризувати нашого земляка. Уродженець Незавертайлівки, він усього один раз надовго залишав рідне село – коли пішов на війну з фашизмом, громив ворога в Молдавії, Румунії, Болгарії, Югославії та Угорщині.
У перервах між запеклими боями П. Данич буквально «на колінах» записував у пошарпані зошити все побачене та почуте, вів військові щоденники. Частина з них публікувалася у дивізійних і окружних багатотиражках. Пізніше ці записи лягли в основу сюжетів його оповідань і повістей. Головними героями цих літературних творів ставали земляки та бойові товариші солдата Великої Вітчизняної. «Усе, про що пише Петро Данич, талановите і щире. Це його біографія та біографія його ровесників – тих, хто разом із ним брав участь у боротьбі за незалежність нашої Батьківщини», – писав Володимир Афанасьєв.
Твори Петра Хрисановича різнопланові за жанром і системою авторських оцінок. Бувальщина «Обід» гумористично розповідає про пригоду фронтовика Івана Дудінкова, який випадково приносить обід не своєму командиру, а німецькому офіцеру.
Розповідь-нарис «Перший день Перемоги» – психологічна замальовка. Автор запам’ятав «лице Перемоги» у сяйві захмелілих від щастя фронтовиків. Командири ледве стримували сльози, солдати обіймали одне одного, окремі фрагменти біографій бійців – усе це вписане в радість переможного травня. Тисячами голосів лунала «Катюша». І не соромно за сльози. І тільки десь у глибині душі болем віддавалося усвідомлення того, якою ціною здобуто мир.
Микола Коритник
Коли почалася Велика Вітчизняна, Миколі було 14 років. Він належав до того покоління, яке згодом назвали «дітьми війни». Саме її початок залишив у пам’яті незвичайні враження. Не випадково цьому присвячені написані з натури оповідання «Юний партизан», «Єгорка-розвідник», а «Солдатки», «Свята Марія» розповідають нам про нелегку долю жінок у воєнне лихоліття. 2005 року вийшла збірка «Військові оповідання» російською мовою. Деякі твори в перекладі українською ввійшли до хрестоматії «Література рідного краю».
У центрі оповідання «Брати» – дуб Григорія Хвильового. Незвичайне дерево: з одного коріння віялом розходяться п’ять дубків, як п’ять пальців руки. Цей дуб став живим пам’ятником своєму господареві.
У сорок першому році в хату Григорія ввірвалися фашисти, побачили на стіні фото в рамці, обрамленій вишитим рушником. Звідти, разом із образом Божої Матері на світ дивилися хлопці – красені, воїни Радянської Армії: один – танкіст, другий – льотчик, третій – моряк, четвертий – артилерист, п’ятий –кавалерист… Вирішили вороги повісити Григорія, зав’язали мотузку, накинули на шию, але обірвалася вона. Іншого разу – обламалася гілка. Тоді фашисти прив’язали господаря до дуба і розстріляли. Загинув Григорій. Не повернулися з фронту п’ятеро його синів. На згадку про них стоїть посеред села символом життя дуб, що пам’ятає трагедію сім’ї Хвильових.
В оповіданні «Німий і вовки» автор проводить аналогію жорстокої нелюдської поведінки німців із повадками хижаків. Микола Федорович перемежовує події мирного часу з воєнним режимом.
Ще зовсім малим через хворобу залишився німим Федір, якого природа нагородила любов’ю до коней. Він став справжнім конюхом, йому довіряли відбирати з молодняку і вирощувати коней для армії.
Мирне життя перервала війна. У село прийшли німці. Одного разу під час заготівлі дров молоду кобилу уподобав німець напідпитку. Що сталося в дорозі під час катання – ніхто не знав, але німця знайшли з розбитою головою, а кобилу Луну фашисти били прикладами автоматів так нещадно та жорстоко, що вона осліпла.
Федір виходив улюбленку. Незважаючи на сліпоту, вона легко орієнтувалася в просторі, слух став ще гостріший, а чуття – тоншим і глибшим. У своїх почуттях і поривах вони зливалися воєдино, доповнювали одне одного: Федір ніби набув слух, а Луна – зір. Їм хороше було разом. Вони приносили радість одне одному. В рік Перемоги, у травні, Луна ожеребилась.
Надія Делімарська
Тисячі доріг до людського серця, до якого часом не достукатися, тисячі доріг до читача, в боротьбу за душу якого вступають поети Придністров’я. Якби вони не розуміли духовної сили слова, навряд чи своїми творами ятрили б старі рани, боролися за добро в наших серцях. Одним із таких авторів є Надія Делімарська.
Її вірш «Обпалена верба» написаний від імені ліричного героя, що пройшов лихоліття війни. Верба є його вираженням переживань, болю. Вона теж пізнала лихо війни, стоїть обпалена, оплакує своє життя. Риторичне запитання: чиє життя? Зрозуміло, що листочки шепочуть: «Моє… Моє… Моє…» Дійсно, кожен солдат знав, що кожної миті він може віддати своє життя за рідний край, бо щохвилини «жертовно весни кидали у бій».
Війна. До неї не можна звикнути, її не можна прийняти. Це вона принесла біль в родини, вона вбивала без розбору…
«Моєму дідусеві Iвану Кузьмінчуку». З назви зрозуміло, кому присвячує цей вірш автор. Скільки таких дідусів не повернулися з поля бою! Читаючи рядки, уявляємо кожного з них:
На похоронці розписалась
Рішучим розчерком війна.
«Салют Перемоги». Для нашого сучасника салют – це феєрверк яскравих фарб у нічному небі. Їх пускають на честь знаменних дат. Особлива краса і ціна салюту на День Перемоги. Він, «як краплини сонця», «викрешує доблесті слід». Автор порівнює салют із цвітом яблуні, а жертви війни – це «шрам пам’яті». Жодну сім’ю, рід не обійшла війна, тому і плаче свічка, бо не повернулися з поля бою батько, чоловік, син, брат…
Галина Васютинська
«Свято Перемоги» – вірш, присвячений пам’яті війни. Лине швидко час. Минули роки, солдати-переможці стали ветеранами. У минулому вже військові дороги, людські страждання. З кожним роком на параді «ще менше ветеранів вийшли в путь». Заради життя на землі здійснювали вони подвиги – і країна високо оцінила їхній ратний труд нагородами:
Неначе до землі їх притягає
Численних орденів
вантаж важкий.
Йдучи в колоні, кожен із них пригадує однополчан, що полягли в боях, та «інколи сльозинку витирає». Ми низько вклоняємося тим, хто подарував нам свободу і радість життя, віддав свої сили та своє життя за мирне небо над головою, хто воював чи самовіддано працював у тилу. Автор закликає: «Нехай їм кожен з нас допомагає». Наша увага, добре й тепле слово потрібні кожному ветерану. Ми в боргу перед ними, бо «заслуга їхня – наш життєвий шлях».
Вірш-присвяту новому виду вираження людської пам’яті загиблим воїнам «Невмирущий полк» Галина Васютинська написала 2018 року. Сьогодні в колоні несуть світлини дідів, батьків, які «птахами суму» злетіли в небеса, внуки та правнуки тих, хто не повернувся з поля битви. Але вони крокують із нами разом, як одна сім’я. Ім’я кожного – у нашій праці, мріях, сподіваннях. «Ви з нами будете завжди» – такий висновок акції «Невмирущий полк».
Віталій Сайнчин
Житель Рибниці не міг обійти увагою трагічну подію, що скоїли вороги в ніч із 19 на 20 березня 1944 року в його рідному місті. Свій вірш «Непідкорені» він присвятив патріотам – антифашистам, розстріляним у Рибницькій в’язниці. Автор звертається до читачів:
В цей день на хвилинку
замріть.
Мовчання скорботну хвилину
Віддайте загиблим братам.
Не стали вони на коліна
І не підкорились катам.
Страшного розстрілу було мало для катів, вони ще й підпалили приміщення в’язниці. «Розстріляні в’язні горіли», а над річкою стелився дим. І зустрічали вони день свободи «у небі над містом своїм». Пом’януть їх близькі: батько, мати, «сини, що колись підростуть».
Переживши важкі роки війни, автор у вірші «Післявоєнне дитинство» веде розмову про повітряний бій над селом. Як кінострічка проходить він перед нами. Не вийшовши з піке, впав літак, за яким тягнувся чорний шлейф диму. Дитяча зацікавленість привела туди ватагу хлопчаків. Побачили на крилах обгорілу зірку. Накотились у хлопчаків сльози. І нічого про льотчика: живий – не живий. Це зрозуміло без слів: «ми повертались старшими в село»…
Нині рідко бачаться ті хлопчаки. Під час зустрічі з дитинством завжди згадують той літак і на крилах обгорілих зірку. Так просто і серйозно, спокійно веде розмову автор про страшне горе, що несла з собою війна, про жертви та воєнне дитинство.
Вірш «Обеліск» – данина пам’яті тим, хто залишився навічно в граніті. У вічному караулі обеліск край дороги стоїть. Салютують йому тополі, що зустрічають кожен новий день. Весняні дощі обмивають граніт, а обеліск береже свою таємницю. Колись солдати прийняли тут смертельний бій, і досі невідомі їхні імена. Мчать повз машини, спішить життя, а обеліск залишається стояти край дороги. Він свідок страшної трагедії народу.
Пам’ять про героїв увічнена не тільки в граніті й бронзі пам’ятників. Вона – у наших серцях, наших справах, наших буднях. Так було вчора, так є сьогодні, так буде завтра.
Лариса ПАНАЇДА,
вчитель української мови та літератури Кам’янської середньої школи № 2.