Щороку 12 травня я поспішаю до своєї бабусі, щоб привітати її з днем народження. Цієї весни їй минув 91 рік. Дарую їй букетик тюльпанів, вона кохається на квітах. Сідаю біля неї, беру її виснажені працею та літами руки. Бабуся дуже мене любить і з великим задоволенням розповідає про своє життя.
Мені дуже хочеться розповісти про неї, про мою любу, милу та щиру бабусю – Марію Антонівну Защиту. Народилася вона 1930 року в мальовничому українському селі Стара Гутка на Чернігівщині. У сім’ї було ще двоє дітей: брат Федір, старший на 10 років, і сестра Галина, старша на 3 роки. Дитинство було щасливим, безхмарним. Важче всього бабусі згадувати воєнні роки. Тоді дівчаткам виповнилося по 11 і 14 років. Переховувалися в лісі від німців, тому що таких підлітків, як вони, відправляли на роботу до Німеччини.
Пам’ятає бабуся ту тяжку годину, коли батька забирали на фронт. Кінними підводами везли мобілізованих чоловіків на війну, діти ж бігли слідом, плакали, просили вернутися живими. Пощастило сім’ї, не одержали похоронку, тільки звістку про те, що мій прадід лежить у шпиталі з роздробленими ногами. Всі лікарні були переповнені пораненими бійцями після боїв на Дніпрі. Кого можна було долікувати вдома, дозволяли забрати. Більш ніж 100 км кіньми їхали забирати пораненого батька. Декілька місяців лікували й доглядали, щоб підняти його на ноги. А війна продовжувалася: голод, холод, смерть…
Бабуся згадує ще один випадок. Пізнього осіннього вечора постукали у вікно. Боялися відкривати. Вітер. Дощ. Страшно. У селі на той час хазяйнували поліцаї. І все ж таки батько відчинив двері… На порозі стояли двоє молодих хлопців, років по 18. Промоклі до нитки, голодні, просилися переночувати. Це були партизани, адже село розташоване біля лісу. Всі розуміли: якщо хтось донесе про партизанів – усіх розстріляють. Старший брат бабусі вже тоді був на фронті. Подумав батько і сказав: «Може, і мого сина хтось зігріє…» Дві доби палили піч, сушили одяг, бо ж вивісити на подвір’ї було ризиковано. Годували, чим могли, а третьої ночі батько провів хлопців до лісу. Прощаючись, солдатики сказали: «Якщо залишимося живими, ми вас знайдемо». Так і не довелося більше зустрітися, але все життя бабуся пам’ятає тих юнаків, безстрашних партизанів, які пішли в ніч захищати Батьківщину. Повернувся з війни живим і брат Федір.
Зі спогадів бабусі, повоєнні роки були також досить тяжкими, але в сім’ї всі були роботящі, працювали на землі, відбудовували свої хати, а вечорами при світлі гасової лампи жінки вишивали. Моя бабуся теж вишивала. За народними звичаями, дівчата готували собі придане, тому і вишиванки (портрети, рушники, ковдри) були основним скарбом. Коли приходив парубок зі сватами, дівчина зустрічала їх хлібом-сіллю на вишиваному рушникові. Молода –так називали на весіллі наречену, вишивала сорочку для матері чоловіка. В хаті все було прибране вишитими ковдрами, рушниками. Бабуся також вишила весільний рушник для моєї мами. Навіть коли я виходила заміж, мама подарувала мені цей рушник на щастя.
Життя склалося так, що 17 років тому мої бабуся та дідусь залишилися самотніми. Мої батьки забрали їх до себе в Придністров’я, у село Ближній Хутір. Дідуся немає вже 10 років, а бабуся живе з нами. Вона змогла пережити всі лихоліття, а тепер радує нас тим, що вона є. Це наше минуле, яке нам дуже дороге.
Світлана ГАЙДАЙ.
Фото автора.