Хліб – джерело життя.
У ньому краса праці, у ньому – сила духу, що долає труднощі.
Нехай уже в дитинстві хліб стане для дитини святинею.
Василь Сухомлинський
За всіх часів і в усіх народів найбільшою святинею вважали хліб. Про нього писали поети й мислителі, його прославляли в піснях і думах. Коли його не ставало, траплялося справжнє лихо. Недаремно людина, творячи щоденну молитву, просить у Бога: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні». Початком хліба є маленька зернинка. Багато людей прикладають чимало зусиль, щоб на нашому столі з’явився хліб. Досить цікаво простежити його шлях від лану до столу.
Він щодня потрапляє до нас – рум’яний, теплий, запашний, незрівнянний. А ще має багато імен – бублик, булочка, батончик, рогалик, паляниця, калач, паска, пиріг, хліб.
Якщо на столі немає хліба – на ньому чогось не вистачає. Найголовнішого. Бо хліб –то багатство, добробут. Люди ласкаво і шанобливо кажуть про нього: хліб – батечко, хліб – годувальник, хліб – усьому голова. Спрадавна народ наш понад усе цінував хліб, сіль, честь.
Прислів’я та приказки про хліб
З давніх-давен хліб у великій пошані в українського народу. Для щоденного вживання пекли хліб із борошна грубого помелу, а от білий хліб їли лише у великі свята. Випікання хліба вважалося великим ритуальним дійством. «Майструючи» хліб, господиня мусила одягти все чисте, а перед цим – причепурити світлицю й приготувати рушники: на один клали хліб, іншим –накривали буханець, аби він «дійшов». З давніх-давен хліб прирівнювали до сонця, тому надавали йому круглої форми. Звідси й різноманітні назви: колобок, калач, калита. Розрізати хлібину дозволялося лише ниткою, аби жодна крихта не впала додолу.
Хоч і рідко в якій оселі нині випікають хліб, ставлення до нього майже не змінилося. Досі з ним зустрічають гостей, ідуть у гості, благословляють молодят, проводжають у дорогу…
За такого ставлення до хліба як до найвищої святині, не дивно, що про нього народ склав багато прислів’їв і приказок.
Хліб житній – батько рідний,
гречана каша – мати наша.
Без хліба нема обіду.
Хочеш їсти калачі, не сиди на печі.
Оце тобі хліб і ніж: бери та ріж.
Без солі не смачно, а без хліба не ситно.
Є хліб, буде і пісня.
Щоб хліб мати, треба добре працювати.
Де хліб та вода, там голоду нема.
Паляниця – хлібові сестриця.
Яка пшениця, така й паляниця.
Добрий хліб, коли нема калача.
Клади перед людей хліб на столі,
будеш у людей на чолі.
Краще сухий хліб з водою,
ніж паляниця з бідою.
Як є хліба край, то і в хліві рай,
а як хліба ні куска, так і в горниці тоска.
Хліб – годувальник, святиня людська.
Краще їсти хліб з водою, ніж жити чужиною.
Найсмачніший хліб од свого мозоля.
Як хліб буде, то і все буде.
Де є хліб, там є життя, де є життя,
там є надія.
Держи хліб на обід, а слово на одвіт.
Живемо: хліб жуємо, а іноді ще й присолюємо.
Є хліб – солі нема, є сіль – хліба нема.
Жуй, тату, воду, коли хліба нічим.
Завжди є їдець на готовий хлібець.
З полови хліба не спечеш.
Житній хліб пшеничному калачеві дід.
З печі сирого хліба не виймають.
Кий на кий вадить, а хліб на хліб не завадить.
Традиція випікання хліба
Раніше в Україні на щодень пекли житній хліб. Якщо борошна до нового врожаю не вистачало, домішували висівки, товчену картоплю, гарбуз, суху лободу. Вчиняли його на заквасці, місили у дерев’яній діжі. Випікання хліба мало свої правила, було, по суті, цілим обрядом. Порожню діжу, прикриту рушником, ставили на покуті. Хліб у кожній хаті обов’язково лежав на столі, а біля нього ставили сіль.
У неділю і свята з житнього або пшеничного борошна пекли пампушки, пиріжки з сиром, маком, картоплею, капустою, ягодами, з прісного тіста випікали коржі та млинці.
Їжею й окрасою був хліб на різних святах та в обрядах. І тепер жодне весілля не обходиться без короваю, а до нього випікають ще шишки, калачі, лежні тощо. Готування та частування весільних гостей короваєм належать до найбільш поетичних дійств народного весілля. Пекти його запрошували жінок, у сім’ях яких була злагода. На корж («підошву») наліплювали з тіста шишки, птахів і саджали коровай у піч. А на весіллі в урочистій обстановці староста вирізав верхівку короваю і підносив на тарілці молодим. Дітям дарували шишки. Оздоблення короваю качечками, голубами, гілочками калини уособлювало побажання продовження роду, щасливого подружнього життя, достатку тощо.
Із хлібом ідуть на родини, на поминальний обід. У новорічні свята обов’язково печуть пироги. Їх подають колядникам, щедрівникам, несуть разом із кутею родичам. На волинському поліссі, як новорічні гостинці дітям, випікають калачики, а на Полтавщині – пряники у формі вершників, панянок. Коли подивишся на цих рожевих «коників», «панянок», згадаєш і своє дитинство. У важкі повоєнні роки привозили такі гостинці з базару. Це було справжнє свято для дітей…
Для кожної сімейної чи громадської події пряники мали свій малюнок, свій символ. Наприклад, на весілля у селах Зіньківського району Полтавської області випікали їх із зображенням сонця, зірок, квітів, дерев.
Витиснені дошкою пряники-медяники й нині печуть на весілля, «баранцями» та «кониками» запрошують гостей.
В Опішні та довколишніх селах пряники нерідко можна бачити у хатах як декоративну прикрасу. На комині, у миснику чи на підвіконні стоять вони розмальовані, привертаючи увагу і викликаючи добру посмішку в кожного, хто зайде до хати.
З хлібом на вишитому рушнику ішли навесні оглядати поле, йшли сіяти, жати. Випікали й балабушки, які годилося давати худобі та класти у засіки з зерном, щоб накликати кращий урожай. На 9 березня – в день повернення птахів із теплих країв – випікали «сорок», «жайворонків» і давали їх дітям, які виходили на околицю села кликати весну, вітати її прихід («закликати»).
Із хлібом-сіллю ми й нині зустрічаємо і проводжаємо гостей, підносимо його на рушнику ювілярам.
Хліб у творах українських
письменників і поетів
Досить багато письменників і поетів писали про хліб, возвеличували та вшановували його. Серед них – Борис Олійник та Іван Драч, Леонід Первомайський та Микола Сингаївський, Платон Воронько і багато інших.
Першим був не Господь і не геній,
Першим був простий чоловік.
Він ходив по землі зеленій
I, між іншим, хлібину спік.
I не зміг заробить монумента
Цей наївний франк чи дуліб,
Бо не зміг він знайти момента,
Щоб узяти патент на хліб, –
так пише, і не без підстав, Василь Симоненко у вірші «Перший». Відчувається гордість автора від усвідомлення того, що проста людина, трудівник скромно залишається поза метушнею і буфонадою самовихвалянь, гідно несучи свою ношу. І в цьому її найвища сила і мудрість, наголошує поет в кінці вірша. Ось він, хлібороб, «…іде серед хлібів і супокою, стебло погладить, гречки медоцвіт, торкається смаглявою рукою зерна тугого й чистого» («Хома Метелик» Андрій Малишко), іде, як мудрий господар, як творець життя на землі.
Хліб у творчості придністровської поетеси Галини Васютинської
Згідно з програмою вивчення української мови у підручниках 5 класу вміщений короткий, але дуже ємний вірш придністровської поетеси Галини Васютинської:
Хліб
Всім зрозуміло: як хліб на столі,
Ти уже ситий.
Хліб – колосок, що росте із землі,
Сонцем зігрітий.
Сили земля колоску віддала,
Прагнення жити.
Хліб наш – єднання любові, тепла,
Рук працьовитих.
У поезії «Хліб» ставлення автора до хліба виражене досить яскраво. Дійсно, коли починаєш замислюватися над тим, який шлях належить пройти буханцю хліба, перш ніж він потрапить на наш стіл у такому вигляді, як ми звикли його бачити, мимоволі проймаєшся повагою до нього і до тих, чия праця залишилася в ньому. Адже ж треба спочатку засіяти поле пшеницею, потім сумлінно доглядати його, а коли пшениця зійде, виросте, дозріє – треба пожати її й обробити. Потім хліб випікається і лише тоді потрапляє у наші домівки. Ось чому хліб треба поважати, ставитися до нього дбайливо. Він містить в собі працю багатьох людей, енергію сонця, яке віддає своє тепло, і землі, яка віддає свої соки для того, щоб пшениця була добра. Без хліба життя людини неможливе. Отже, хліб відіграє надзвичайно важливу роль в існуванні роду людського.
Твір Галини Васютинської навчає нас правильному ставленню до хліба, а значить, до праці, до життя взагалі. Дійсно, хліб і все з ним пов’язане, дуже тісно переплетене з такими поняттями, як працелюбність, єдність, тепло.
Легенда про хліб
Програма вивчення української мови та літератури у Придністров’ї передбачає ознайомлення на уроках учнів 5 класу з легендою про хліб, після прочитання якої стає зрозумілим, що найбільшим багатством є не що інше, як хліб.
Хліб і золото (легенда)
Колись ще давно на галицькій землі жив-панував король Данило. Був король багатий та мав власного майстра, який виготовляв йому срібні та золоті гроші. Майстер працював у залі, де була каса під суворим наглядом короля, який відкривав залу, аби майстер зайшов і мав змогу працювати, та зразу ж закривав за ним двері. Лише після роботи король власноруч випускав майстра із зали з касою. Тож лише він знав про справжнє багатство Данила, і так розжився, що геть забув, як це голодним бути, й каже раз королю:
– Золото – то цар.
– Ні, майстре, то хліб – усьому голова, – виправив його Данило.
– Та ні, золото та срібло, – сперечався з королем майстер.
Сперечалися чоловіки, аж поки королю це не обридло і не пішов він геть з майстерні. Наступного дня бачить Данило, а на стіні майстерні напис: «Хліб – болото, а всьому голова – срібло й злото».
Король на це лише промовчав. Наступного ранку, як завжди, він привів майстра, замкнув його, а тут новини від гінця – ворог наближається, треба вирушати в похід. Таким чином, Данило зібрав військо та відправився захищати рідний край, а от про майстра забув зовсім. Відчинити ж його ніхто не мав права, бо був такий наказ короля, інакше – смерть.
Минуло кілька місяців. Данило з військом повернувся додому, перемога дісталася йому. Однак, ні майстра, ні подарунка на честь перемоги, на який король так чекав, не було. Тут тільки Данило згадав про нього, швидко зістрибнув з коня та побіг до каси. Відчинив, а там кістяк на купі золота – все, що залишилося від майстра. На стіні золотом написано: «Срібло, золото – то болото, а хліб – цар».
Отак життя навчило…
Паляниця… Хліб… Здавалося б, що ж тут такого – звичайний продукт харчування. Але скільки для кожного з нас постає за цим звичайним словом! Неосяжне пшеничне поле, золотаве зерно, що переливається в натруджених долонях хлібороба, духмяна паляниця на вишиваному рушнику, якою зустрічають гостей. «Хліб-сіль вам, добрі люди», – так говорили здавна в Україні.
От і виходить, що хліб – це значно більше, вагоміше і дорожче, він є основою основ. Хліб – це саме життя. Його духмяність дарує сподівання. І навіть суха скоринка будить силу в людині. Возрадуйся йому, віддай шану тим, хто зростив його, зібрав, змолов. Хай буде хліб завжди, свіжий і святий. Хай ніколи не черствіє, бо, як кажуть, коли черствіє хліб, то черствіють душі.
Ольга БУРДУЖА.