Перед нами світлина, на якій бачимо групу молодих чоловіків – робітників Тираспольської меблевої фабрики № 5. 8 березня 1992 року, зібравшись на території територіально-рятувального загону (ТРЗ) на вулиці Шутова, де тепер розташований штаб Чорноморського козацького війська, вони сфотографувалися перед тим, як заступити на чергування з охорони Бендерського моста.
ТРЗ створювали на багатьох підприємствах колишнього СРСР після страшної трагедії 1988 року – руйнівного землетрусу у Вірменії, який забрав життя понад 25 000 людей. Саме тоді в Придністров’ї почали створювати такі загони. Спочатку до їх складу входили робітники місцевих підприємств. На той момент завданням загонів була ліквідація наслідків надзвичайних ситуацій: повеней, землетрусів, пожеж, вибухів. Однак, з огляду на особливості політичної ситуації, з моменту свого утворення загін став і першою воєнізованою організацією, на яку могли покладатися жителі Придністров’я, коли протистояння з Народним фронтом Молдови досягало найвищого напруження.
У зв’язку зі складними обставинами в республіці, пов’язаними з безперервними збройними провокаціями, на початку березня 1992 року ТРЗ були реорганізовані в окремі воєнізовані підрозділи. Вони взяли на себе охорону Молдавської ДРЕС, мостів і переправ, високовольтних ліній та інших об’єктів народного господарства, а також несли патрульно-постову службу з охо-рони громадського порядку і знешкодження диверсійно-терористичних груп, які засилали на територію Придністров’я з Молдови.
Агресія, розв’язана тодішнім кишинівським керівництвом проти народу Придністров’я, змусила бійців ТРЗ взятися за зброю. Воювали вони всюди, де складалася найбільш важка ситуація: у Дубоссарах і Бендерах, на Кіцканському і Кочієрському напрямках. Нелегко далася перемога над румунським націоналізмом: 38 військово-службовців ТРЗ, захищаючи Придністров’я, віддали свої життя, 69 –дістали важкі поранення. Багатьох із них було нагороджено орденами та медаллю «Защитнику Приднестровья».
Таку медаль одержав і Олександр Шевченко – корінний тираспольчанин, на той час слюсар-наладчик Тираспольської меблевої фабрики № 5. Разом зі своїми друзями, такими ж робітниками – меблярами, вантажниками, слюсарями з ремонту обладнання – протягом п’яти місяців він виконував завдання різного ступеня важкості. Олександр і його друзі вірили, що настане день, коли війна припиниться і життя знову продовжиться в мирному руслі.
Усі військові побратими Олександра залишилися живими.
Уляна БОНДАРЧУК.
Фото: Кошницька розвилка. Павло Вакула в центрі