Анатолій Васильков – захисник Придністров’я, патріот і небайдужий громадянин своєї держави. Його завжди хвилювала доля нашої землі та людей, які живуть на ній. Про його активну життєву позицію свідчить те, що він був головою президії Союзу захисників Придністров’я в Тирасполі, нині, через багато років, не стоїть осторонь того, що відбувається в суспільстві, є членом президії Союзу захисників Придністров’я.
Анатолій Пилипович пам’ятає всіх своїх соратників по боротьбі з войовничим націоналізмом Молдови в 1992 році, він також цікавиться їхніми проблемами і, по можливості, допомагає їм.
Анатолій Васильков народився в листопаді 1951 року в селі Нові Анени, куди доля закинула його батьків, українців зі Станіславки, що в Одеській області. Однак рідним містом для нього є Тирасполь, де він мешкає ще з трирічного віку. Після закінчення 8 класів середньої школи № 4 Анатолій пішов працювати на завод імені С. М. Кірова. Після служби в армії – у Тбілісі та Нагорному Карабасі – Анатолій повернувся в рідний Тирасполь, до матері.
Згадуючи осінь 1991 року, він називає напруженими тодішні політичні обставини, коли вирішувалася доля всього Радянського Союзу: повсюдно готувалися референдуми за збереження країни. З усього видно, що Анатолій усвідомлював і розумів важливість моменту. Тому, коли командир територіально-рятувального загону В. Ширков запропонував йому очолити групу для поїздки в Дубоссари, щоб забезпечити там проведення референдуму, він, не роздумуючи довго, погодився.
«Разом із хлопцями з меблевої фабрики № 5 ми почали формувати групу. Не хотілося їхати з порожніми руками, тому я висунув умову: без ствола не поїду. Після недовгих розмов я одержав його (на особливих умовах). Також нас добре проінструктували щодо поставленого завдання. «Озброївшись» гумовими палицями, ми виїхали в Дубоссари», – розповів Анатолій. Це був листопад 1991 року, було вже холодно, тому грітися доводилося біля багаття. Виконуючи службу, вони перевіряли транспорт, документи у громадян, які пересувалися тоді хто на ринок, хто в гості, а хто і на полювання. Поки що мирне життя текло своїм руслом. Та були в ньому і неприємні моменти. Ніхто не знав тоді, що через три місяці сотні наших захисників не пошкодують свого життя заради миру на нашій придністровській землі. Не знали, що поліцаї розстріляють «швидку допомогу», жорстоко знущатимуться з поранених бійців, грабуватимуть мирне населення і що буде Бендерська трагедія.
«Ми тоді ще багато чого не знали. Це був початок нашої боротьби за незалежність, рівноправність, справедливість, за право жити на рідній землі», –з сумом, з болем, з нотками злості в голосі згадує Анатолій Пилипович, який узяв у руки автомат ще в березні 1992 року і не випускав його з рук до 30 липня, коли в Придністров’я увійшли миротворці. На щастя, він залишився живим, у нього все добре склалося: діти виросли, стали гідними людьми. Вони знають про подвиг батька, який скромно замовчує подробиці (швидше за все не хоче ворушити страшні спогади), розуміють його і виховують своїх дітей – онуків Анатолія Василькова – на його живому прикладі. Їм, дійсно, є ким пишатися.
Олена ДВОРСЬКА.
Фото з вiдкритих джерел.
Анатолій Васильков – третій зліва.