ДО 90-РІЧЧЯ МИКОЛИ ВІНГРАНОВСЬКОГО
Так називали поета його друзі, колеги по перу: Іван Драч, Леонід Мужук, Ліна Костенко, Борис Олійник, Дмитро Павличко та багато інших. Миколу Вінграновського недарма називають одним із найяскравіших представників творчої генерації шістдесятників. Того покоління, яке розквітло після сталінських
репресій і вже не боялося на повний голос заявити про себе в українському мистецтві. Вінграновський не обмежувався самою тільки поезією. Він був і талановитим прозаїком, а також режисером, сценаристом й актором кількох фільмів, продовжувачем кінематографічних традицій Олександра Довженка.
Дитинство, що загартувало дух
Народився майбутній поет 7 листопада 1936 року в селищі з промовистою назвою Богопіль, що на Миколаївщині. Згодом його перейменували на Первомайськ. На долю хлопця припала війна та тяжкі повоєнні роки, тому середню школу № 17 м. Первомайська він закінчив у 1955-му, коли йому виповнилося вже 18 років. Саме в цей період формується його мрія пов’язати життя з мистецтвом і театром.
Батько Миколи пішов на фронт, і мати, Зінаїда Олександрівна, залишилася сама з чотирма дітьми. Сім’я мешкала на околиці селища, де за хатою ріс величезний вишник (вишневий садок).
«Мати возила ягоди на продаж, тож завдяки вишневому саду і вистояли. А довкола стелився Мамаєвий степ. За степом починався інший, ще більш мозолистий. Хлопчик вбирав у себе полин, глуху кропиву-шавлію, стоколос прибережний», – писала журналістка та дослідниця Тетяна Очеретяна, використовуючи відомий образ «мозолистого Мамаєвого степу» (який колись згадував Шолохов у «Тихому Доні»), щоб поетично змалювати суворий південноукраїнський пейзаж, у якому зростав майбутній український поет.
Свої перші вірші хлопець написав у 12 років і дістав визнання як талановитий віршувальник ще школярем.
Прилетіли гуси, сіли у воротях,
Оті білі гуси в червоних чоботях,
В червоних чоботях,
в хустинках рябеньких,
Заґелґали гуси, що я ще маленький.
Поетичні твори
Його перша поетична збірка «Атомні прелюди» вийшла друком 1962 року й одразу здобула увагу критиків і читачів новаторською манерою письма, особливою образністю та філософським змістом. У своїх віршах Микола Вінграновський майстерно поєднував глибокий ліризм із суворою реальністю, створюючи справжні поетичні шедеври. Це поєднання стало характерною рисою українського модернізму.
Ходімте в сад. Я покажу вам сад,
Де на колінах яблуні спить вітер.
А згорблений чумацький небопад
Освітлює пахучі очі квітів.
Я покажу вам сливи на сучках,
Що настромились, падаючи мовчки.
Затисла груша в жовтих кулачках
Смачного сонця лагідні жовточки.
У полі спить зоря під колоском
І сонно слуха думу колоскову,
І сонна тиша сонним язиком
Шепоче саду сиву колискову.
То кажани. То кажаниний ряд
Заплутався у сонному волоссі ночі…
Ходімте в сад. Я покажу вам сад.
Його сумління покажу вам очі.
Дружба з Олександром Довженком
У 1955-му Микола вступив до Київського інституту театрального мистецтва, але не встиг провчитися і двох тижнів, як викликали до ректора. Зайшов до кабінету, а там, крім головного, застав чоловіка, що влаштувався на дивані. Міцний, смаглявий, з тростиною, яка тоді служила модним акцентом. Про те, що це сам Олександр Довженко, студент не здогадувався. Та й взагалі не цікавився, хто автор стрічок «Земля», «Арсенал», «Щорс» і «Мічурін».
Його попросили прочитати те, що читав на вступних іспитах, він і дав «Гонту в Умані» з поеми «Гайдамаки». Стрункий, високий, у матроських штанах кльош, надісланих братом із Мурманська, у синій безрукавці та балетках. Підошва, щоправда, відклеїлася, тож довелося прошити дротом.
Так він ходив уже з тиждень, ніхто не помічав, а Довженко мав гостре око, одразу звернув увагу. Не дослухав до кінця, підвівся і резюмував: «Хлопче, ти їдеш до Москви. Вчитимешся у ВДІКу». Увечері Микола зайшов до режисера додому, а там на поличці приготовлені п’ятдесят карбованців на нове взуття.
Через рік, у 1966-му, Довженка не стало.
Робота в кіно
Микола Вінграновський вдало поєднував режисуру з письменством. Літературний дебют Миколи відбувся в 1957 році в журналі «Жовтень» (нині «Дзвін»). По закінченні вишу в 1960-му, Вінграновський знявся у стрічці «Повість полум’яних літ», де зіграв головну роль Івана Орлюка. За цю роботу Микола отримав золоту відзнаку кінофестивалю в Лос-Анджелесі.
Дипломований кінорежисер повернувся до Києва і почав працювати на кіностудії Довженка. Але українська столиця досить прохолодно зустріла Вінграновського. Написаний ним сценарій «Світ без війни» так і залишився лише на папері. Минуло кілька років, і Миколі таки вдалося зняти низку стрічок: «Дочка Стратіона», «Ескад-
ра повертає на захід», «Дума про Британку», «Тихі береги» тощо. Також кілька документальних фільмів, зокрема про Андрія Малишка та Олександра Довженка.
Як справжній майстер інтимної лірики, Вінграновський розкриває широкий спектр почуттів: від шалено-пристрасного піднесення до спокійного, глибоко філософського почуття. У ранніх віршах він оспівує вірність, цноту, пристрасть, розчарування. У зрілому періоді на перший план виступають здебільшого інтимні роздуми, прагнення проникнути розумом у сенс людського буття.
Поет Василь Герасим’юк писав про Вінграновського:
«Про його вірші варто казати не «текст», а «твір». Бо це насправді твір, творіння «цілої» людини: це й емоції, і рефлексія, і пластична робота. Він проказував слово. Вишіптував. Викрикував. Виходжував. Протоптував. Мені важко уявити, що Вінграновський міг сидіти в кабінеті й писати вірші. Він, виходжуючи, випробовував слово – на смак, на нюх, на всі рецептори».
Шалений успіх Миколі Вінграновському принесла добірка з 12 віршів під назвою «З книги першої, ще не виданої». Про непересічного поета одразу ж схвильовано заговорили по всій Україні.
ПРЕЛЮД ЗЕМЛІ
Із океанами, полями і стодолами,
Із місяцем і сонцем на плечах
Лечу, обліплена народами, як бджолами,
І атомні гриби в моїх очах!..
Кривавий мій! Могилистий! Космічний!
Споживач пристрасний людських страждань і мрій,
Не спопелись, мій вік двадцятивічний!
Не змавпся ти, двадцятий віче мій!..
Водночас із поезією Микола Степанович почав писати прозу. З-під його пера з’явилися повісті й оповідання. Найвідоміші з них: «Первінка», «Сіроманець», «Гусенятко», «На добраніч», «Кінь на вечірній зорі», «У глибині дощів», «Літо на Десні». Тут письменник поєднував світ людей і тварин. Він майстерно передавав думки, які нібито роїлися в головах звірів. Цей художній прийом зачаровував малечу. До речі, діти для Вінграновського – особлива тема. На відміну від дорослих, вони живуть ще мріями, у них ще не сформувалась та доросла практичність, позбавлені цинізму, вони світлі та відкриті для світу, кожен із них – індивідуальність, яку ще не «причесало» суспільство. Саме через те, Микола Степанович чимало своїх праць присвятив дітлахам. Його дитяча поезія вирізняється мелодійністю, тонким гумором, щирістю та глибокою любов’ю до природи й рідного краю. У 1984 році письменник за створення дитячих збірок став лауреатом Державної премії України імені Тараса Шевченка.
«Трохи про Миколу»
Вдова поета, Олександра Білинкевич-Вінграновська (пережила чоловіка на сім років), кохана дружина, подруга, порадниця у творчих питаннях і розрадниця у важкі хвилини, була неймовірно мудрою й чарівною жінкою, з якою Микола Степанович Вінграновський прожив у щасливому шлюбі впродовж 30 років. Лікар-терапевт і кардіолог за професією, вона не лише опікувалася його здоров’ям, але й повністю взяла на свої плечі побутово-господарські клопоти. Доля нагородила митця таким дарунком після непростих років розчарувань і самотності.
Після смерті чоловіка Олександра Іванівна написала неоціненні спогади про нього, зокрема про те, що він був простий і близький до природи, міг спати під деревом на вивернутому кожусі босоніж, не звертаючи уваги на дощ.
«Не квапився, навіть голодний, до накритого столу. Не поспішав їсти, їв поволі й красиво. Наче їв не для того, щоб втамувати голод. Любив просту селянську їжу (так називав літні салати з вареною картоплею, а взимку – печену картоплю з квашеною капустою). Нарізані на салат помідори, огірки, цибуля з домашньою олією мусили якийсь час постояти «пожити разом», пустити свій сік (як казав: «юшечку»). Коли вже юшечка з’являлася, ламав туди шматочками хліб, щоб намокав. Дивився, як той хліб намокає й аж потім починав їсти. Їв і ніби дякував тій їжі, що може її їсти. Вдома молоду зелену цибульку змотував у кільце і їв, як у дитинстві. Це про нього англійське: «Голод і метушня принижують джентльмена». У всьому не поспішав. Поспішав тільки зиркнути на когось, на щось, аби запам’ятати…».
Ніжно ставився до рідних. Особливо теплі й делікатні стосунки мав з онукою Наталею та рідними, коли вони могли годинами сидіти мовчки в одній кімнаті, займаючись кожен своєю справою, а прощалися словами: «Дай поцілую тебе в чолко».
Згадувала вона й різні періоди його життя, громадську активність, виступи, творчість та останні роки тяжкої хвороби (2002–2004 роки).
МОЛОДЕНЬКА ХМАРИНКА
Молоденька хмаринка
Шука в небі хатинку,–
Та у небі її не знайдеш.
Молоденька хмаринко,
Нема в небі хатинки,
Тож куди ти, хмаринко, підеш?
Зиму де зимувати,
Літо де літувати,
Та і як тоді жить, як на те?
Молоденька хмаринко,
Йди до нас у хатинку,
Під вікном у нас вишня цвіте.
Цвіте зранку кульбаба,
Цвіте жовта троянда,
І жовтеньким курчатка цвітуть.
Будеш їх поливати,
Будеш їх напувати,
А вони тобі спочин дадуть.
ЗАЙЦІ
Під рябими кущами вухатими,
Де стерня босі ноги коле,
Зайці котять передніми лапами
По городах капусту в поле.
ЛАЗИТЬ СОНЕЧКО В ТРАВАХ
Лазить сонечко в травах,
скаче коник за коником гоном,
і метелик з метеликом
в піжмурки грають на мить.
Лиш одна біла чапля
з малиновим волом
у зеленій воді
на сріблястій нозі стоїть.
Радянський літературознавець Іван Дзюба писав: «Зрештою, його дитячі твори – ніякі не дитячі (принаймні не спеціально дитячі): вони для всіх і про всіх… Творчість його вже всіма визнана як одна з окрас нашої літератури, один із яскравих її здобутків. Але сам поет весь час виходить на нові й незнані обрії. Він весь час у дорозі…».
У творчому доробку Миколи Вінграновського десять поетичних збірок, дев’ять повістей, один роман. Він зіграв вісім ролей і зняв 14 фільмів. Як то кажуть – талановита людина талановита у всьому.
«Він жив Словом, кохався в Слові, любив Слово! Поезія Миколи Вінграновського – то творчий лет – надрив душі, серця та розуму заради Слова!»
Віктор БЕРЕЗНЯК.
