90 роківвід дня народження Миколи СИНГАЇВСЬКОГО
Ім’я поета нерозривно пов’язане з найкращими традиціями української пісенної поезії, з глибокою любов’ю до рідної землі, до матері, до поліського краю. Слово Сингаївського народжувалося душею окриленого реалізму, народною правдою, відчуттям усього гуманного і людяного, розумінням своєї щоденної роботи як високої науки, що переростає у творчість.
ШЛЯХ ДО СЛОВА: від поліського села до літературного Олімпу
Народився Микола Федорович Сингаївський 12 листопада 1936 року в невеличкому селі Шатрище Коростенського району Житомирської області, на Поліссі, у багатодітній родині хліборобів. Саме це мальовниче поліське село стало для нього духовною колискою, джерелом творчості. «В душі я відчуваю безмежну вдячність своєму краю. Там на все життя я відчув смак житнього хліба і джерельної води. Джерела, або живі кринички, так їх називають на Поліссі, б’ють тут з-під кожного пагорбка. Звідси витоки моєї творчості», – згадував поет.
Дитинство Миколи припало на важкі воєнні та повоєнні роки. Як і багато його ровесників, хлопчик був пастухом. «Нам першим відкривалися весни, джерела і простір. Хто не купався в лугових росяних травах, не ходив за плугом, не обкопував дерева, не обсипав картоплі, не прополював грядок, не смакував першим огірком з грядки, той достеменно не знає, як пахне земля. Справжнім щастям для нас було скиртувати солому чи духмяне, з прив’ялою ромашкою, сіно, засинати прямо на скирті під серпневими зорями. Ми звикали до будь-якої роботи, нею росли і гартували юнацькі плечі. Так одразу по війні ми ставали старшими в сім’ї і власними мозолями відчули всі труднощі відбудови зруйнованого фашистами господарства», – писав він пізніше. У цих словах уся філософія поета, для якого земля, праця і пісня стали нерозривними поняттями.
«Живуча пам’ять, з нею ми живі», – писав Микола Федорович. Але з усього, що довелося пережити письменникові за роки життя, він виніс те сокровенне, що особливо притаманне українцям, – пам’ять душі, яка лікує рани та людські болі добротою щирих сердець. Спочатку юнак працював у колгоспі, а згодом на будовах Кривого Рогу та Києва. З отих першокроків до борозни і плуга починалась у Миколи дорога до незвіданого, багатогранного і тривожного життя. Від отчої землі сільський хлопець набирався сил та духовної наснаги.
Школу Микола закінчив у Коростені. Друкуватися почав ще школярем у районній газеті «Радянське Полісся» та обласній «Радянська Житомирщина». Пам’ятною для нього стала зустріч із Максимом Рильським, який приїздив до Житомира на зустріч із виборцями. Учень восьмого класу вітав видатного поета зі сцени, а згодом у газеті з’явилася добірка віршів юнака з напутнім словом майстра.
Рильський учив любити слово, «як садівник дерево». «Сад поета не лише корінь і крона, а й тривожний світ людських почувань і пристрастей. Низький уклін вам, Максиме Тадейовичу, через літа і відстані», – писав згодом Сингаївський.
У 1956 році Микола Федорович вступив до Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Навчаючись, працював позаштатно в редакціях різних газет. З певних причин його виключили з п’ятого курсу, та завдяки клопотанням Максима Рильського Миколу перевели до Львівського університету, який він успішно закінчив у 1961 році (факультет журналістики ЛДУ ім. І. Франка). У неповних двадцять шість років став членом Спілки письменників України.
Після університету працював завідувачем відділу поезії газети «Літературна Україна», заступником директора Бюро пропаганди художньої літератури СПУ, завідувачем відділу літератури та мистецтва журналу «Ранок». Упродовж багатьох років – головним редактором журналу «Піонерія». Уся його біографія, за власним визнанням, у книгах: «В поезії – моя душевна, громадянська сповідь. Почуття людської гідності, краси і справедливості – то первопочатки літератури і поезії зокрема».
«ЧОРНОБРИВЦІ» ТА ПІСЕННИЙ ВСЕСВІТ ПОЕТА
Микола Сингаївський – пісняр від народження. З дитинства він був зворушено закоханий в українську пісню. Ця любов привела його в літературу. Народна пісня для митця була і є неповторним скарбом української душі. Він був і гармоністом на сільських празникових гуляннях, і вже тоді полюбив народні пісні та мелодії, які намагався записувати та збирати.
«Життя моє без пісні – не життя,
Без неї я себе не уявляю.
Душа моя – мелодії дитя,
Тому душею зроду я співаю», – щиро зізнавався поет-пісняр.
Упродовж сорока років творчої діяльності він мріяв і прагнув сам створювати пісні. «Душа, як вічна українська пісня, з усіх країв додому нас вела…» – казав поет. Творчість Миколи Сингаївського мала обнадійливий початок: його «Чорнобривці» стали запорукою майбутніх перемог на шляху до поетичного Олімпу.
Найвідомішою піснею, написаною на вірші Сингаївського, були «Чорнобривці». Історія її створення особлива і майже легендарна. Будучи студентом філологічного факультету Київського університету, Микола разом зі студентами-активістами вперше потрапив до Франції. У Парижі він раптом побачив величезну клумбу з різноманітними квітами, що довкруж обсіяна була саме чорнобривцями. Це справило на нього величезне враження – то ж були квіти його рідної землі. Саме там, у Франції, були написані перші рядки невмирущих тепер «Чорнобривців».
На той час Микола Федорович уже дружив із композитором Володимиром Верменичем, з яким вони написали кілька пісень. Повернувшись із Франції, Сингаївський розповів про свій задум пісні про матір та чорнобривці. У композитора вже була музика, під яку якраз і лягли ті вірші, початі в Парижі. То був 1957 рік.
Чорнобривців насіяла мати
У моїм світанковім краю.
Та й навчила веснянки співати
Про квітучу надію свою…
Уперше пісня прозвучала 1960 року в Київській філармонії на творчому вечорі видатного артиста Костянтина Огнєвого. Народне визнання прийшло після виконання Огнєвим «Чорнобривців» у Канаді.
Ось як сам співак згадував той виступ: «Літня естрада. Сила-силенна народу. І починаю я співати про чорнобривці. На другому куплеті дивлюсь, із задніх лавиць піднімаються люди і виходять, просто-таки вибігають. Мені аж холод по серцю війнув. Однак за кілька хвилин усі ті люди повертаються і несуть оберемками квіти, чорнобривці. І поки я доспівав, то вся сцена була в тих чорнобривцях».
Пісня «Чорнобривців насіяла мати…» стала піснею-реквіємом не лише матері поета Уляні, а й усім працьовитим українським матерям.
У творчому доробку Миколи Сингаївського майже п’ятсот пісень, написаних у співпраці з Климентієм Домінчиним, Ігорем Шамо, Віталієм та Аркадієм Філіпенками, Василем Волощуком, Олександром Зуєвим, Леонідом Попернацьким та іншими композиторами. «Співучими» стали «Безсмертник», «Полісяночка», «В краю дитинства», «Сонце в долонях», «Розляглося наше поле», «Рушники», «Пролітали гуси», «Зорепад», «Україно, зоре моя», «У вікна дивляться Карпати», «Джерело» та багато інших. Недарма ж оця подвижницька діяльність Сингаївсько-
го на пісенній ниві відзначена високим званням «Заслужений діяч мистецтв України».
Цікавою стала співдружність поета з відомим українським композитором і співаком із Житомирщини, колишнім солістом білоруського ансамблю «Сябри» Олесем Колядою. Обидва земляки у творчій гармонії створили низку цікавих пісень, які сподобалися багатьом слухачам. У 1997 році Олесь Коляда з піснею «Самота» на вірші Сингаївського переміг у конкурсі «Мелодія-97». Творча дружба двох талановитих митців стала новим поштовхом у пісенному мистецтві житомирян, популяризації пісень їхньої малої батьківщини з інтонаціями, діалектами та мелодикою, притаманною традиціям пісенного поліського краю.
Пісні Сингаївського з любов’ю співає народ, іноді навіть не знаючи імені поета. А це чи не найвище визнання для митця. Недарма одна з його численних поетичних збірок так і називається «Я родом із пісні», що є свідченням любові автора до цього важкого, але такого вдячного жанру.
БАГАТОГРАННІСТЬ ТАЛАНТУ: поезія, проза, переклад, публіцистика
Не тільки в поетичному слові, а й у різнобарв’ї жанрів визрів багатогранний талант Миколи Федоровича. Адже він не лише знаний поет, а й відомий публіцист, прозаїк, плідно працював у галузі художнього перекладу. Літературний батько Сингаївського Михайло Стельмах не помилився у своєму передбаченні майбутніх творчих успіхів Миколи Федоровича.
Перша збірка для дітей «Жива криничка» (1958) здобула схвальне слово Михайла Стельмаха. Відтоді до читача прийшло понад сорок книжок, поетичних і прозових, з них половина – то для дітей. Поезії Сингаївського увійшли до читанок, шкільних підручників і хрестоматій. За твори для дітей та юнацтва в галузі дитячої літератури Микола Сингаївський удостоєний найвищої літературної премії імені Лесі Українки та премії імені Миколи Трублаїні.
У 1968 році поетичні книги «З березнем по землі» та «Архіпелаги» були відзначені премією імені О. Бойченка. За збірки «Вогневиця» і «Поступ» (1972) автор став лауреатом Республіканської літературної премії імені Миколи Островського. За шістдесят років творчої діяльності з-під пера поета, прозаїка, перекладача і публіциста вийшло понад сімдесят п’ять книжок у різних жанрах.
Особливе місце у творчості Сингаївського посідає болгарська тема. Він відкрив для себе чарівну Болгарію – країну поетів і революціонерів. Балканський півострів, легендарна Шипка, трояндові долини та плодоносна Фракія увійшли в його книги «Лоза і камінь», «Вогненна трава». Микола Федорович переклав і впорядкував антологію дитячої болгарської поезії «Болгарії сонячне гроно». За подвижницьку перекладацьку працю його нагороджено Золотим знаком Спілки письменників Болгарії та Спілки перекладачів Болгарії. Дві його поетичні книжки побачили світ болгарською мовою: «Листи до жайворонків» та «Серед теплих левад». Таким чином письменник і перекладач зробив великий внесок у збагачення братніх слов’янських літератур.
Сингаївський багато подорожував. «Мені пощастило з дорогами, їх випало на мою долю безліч. Я об’їхав увесь Радянський Союз. Від смерекових Карпат до сяючих і туманних Курильських островів, від палючої Кушки до засніженого Мурманська. Найдорожчим у всіх мандрівках були і залишаються зустрічі з людьми різними і гарними. Їхні дивовижні розповіді, неповторні лиця і біографії чекають ще віршів і прози», – згадував письменник.
Микола Федорович завжди відчував себе журналістом і публіцистом. «Газета допомагає глибше проникнути в сутність суспільних явищ, охопити ритм і об’ємність життя. Для творчої людини вона як жива панорама», – писав він. Тому газетна стаття, нарис, дорожні нотатки завжди приводили його до всюдисущих друзів-газетярів.
З ВІРОЮ В ДОБРО
Про себе і свою творчість письменник висловлювався однозначно: «Вся моя біографія у книгах. І не лише дата народження, школярство, робота. В поезії моя душевна, громадянська сповідь. Почуття людської гідності, краси і справедливості – то первопочатки літератури й поезії зокрема. Поезія – завжди поклик, боротьба добра і зла. І пронизана вона єдиною вірою в те, що добро переможе і життя стане кращим». Ця віра наснажує поета і його палке зворушливе слово. Тому письменник з оптимізмом проголошував:
І серцю знов кажу: затям,
Я все спочатку починаю.
Стаю у чергу за життям,
А їй нема кінця і краю.
Микола Сингаївський пішов із життя 22 лютого 2013 року. Похований на Берковецькому кладовищі в Києві. Того ж року було засновано Міжнародну літературно-мистецьку премію його імені. Пісні поета і нині лунають, його вірші читають у школах, його ім’я живе в пам’яті вдячних читачів і слухачів. За ніжні ліричні поезії Миколу Федоровича називають поліським соловейком.
«Душа, як вічна українська пісня, з усіх країв додому нас вела…» – ці слова поета стали своєрідним епіграфом до всього його життя і творчості. У рік 90-річчя від дня народження Миколи Сингаївського ми ще раз переконуємося: справжнє поетичне слово не старіє. Воно, як чорнобривці, що їх насіяла мати, продовжує квітнути в наших серцях – просто, щиро і невичерпно. Поезія – мистецтво, що вірить у звичайні і прості речі – в правду і любов, у радощі і страждання, в зустрічі та розлуки… Тому автор глибоко був упевнений, що вона, Поезія, живе і житиме від роду до роду, з віку до віку.
Там я зростав, твій син, Полісся, –
Малий невтомний трудівник,
Тому зі мною праця й пісня
В душі лишилися навік.
І знову образ твій здаля зоріє,
окрилюючи думи і життя.
Душа моя від пісні порадіє,
що збудить найніжніші почуття.
